23. Поняття і різновиди часу відпочинку
Міра праці визначається головним чином через тривалість робочого часу. Працівник зобов'язаний працювати протягом встановленого законом часу (робочого дня чи робочого тижня), добросовісно і на належному рівні виконувати доручену йому роботу. Захисна функція трудового права якраз і виражається у правовому впливі на ті групи відносин, які пов'язані з забезпеченням належного соціального середовища для людини, що перебуває у трудових відносинах, захистом здоров'я працівника, підтриманням його фізичних і моральних сил, встановлення високого рівня умов праці та вирішення його соціальних проб¬лем. Тому однією з головних проблем правового регулювання праці було й залишається встановлення обов'язку роботодавця надавати працівникові час для відпочинку та визначення його різновидів і тривалості. Стаття 45 Конституції достатньо чітко визначає гарантії часу відпочинку працівників, що включає надання днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, скорочення тривалості робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скорочення тривалості роботи в нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення права на відпочинок визначаються законом. 
Для того, щоб визначити поняття часу відпочинку, необхідно перш за все зазначити, щородовою ознакою часу відпочинку є те, що це частина певного календарного періоду (доби, тижня, місяця чи року), виражена в одиницях виміру часу. Видовими ознаками часу відпочинкує, по-перше, чітке визначення різновидів та рамок цього часу законом, а по-друге, обов'язкам роботодавця надавати цей час працівникові для відновлення його продуктивних сил, зайняття домашнім господарством, виховання дітей, навчання чи інших цілей розвитку особистості працівника. 3 урахуванням цього можна визначити поняття часу відпочинку. Отже, під часом відпочинку в трудовому праві розуміють встановлений законом час, протягом якого працівник вільний від виконання своєї трудової функції і може використовувати його на власний розсуд. 
Аналіз трудового законодавства України дає підстави виділяти такі різновиди часу відпочинку:
• перерви протягом робочого дня;
• міжденні (міжзмінні) перерви (щоденний відпочинок);
• вихідні дні (щотижневий відпочинок);
• святкові і неробочі дні;
• відпустки. 
Перерви протягом робочого дня. Законодавство розрізняє 2 різновиди перерв протягом робочого дня:
—перерви для відпочинку і харчування, які не включаються в робочий час і не оплачуються;
—спеціальні перерви для відпочинку і інших цілей, які включаються в робочий час і оплачуються. 
Перший різновид перерв визначений ст. 66 КЗпП. Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше 2 годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. Відповідно до ч. 4 ст. 66 КЗпП на тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються роботодавцем за погодженням з профспілковим комітетом (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. 
Другий різновид перерв протягом робочого дня характери¬зується чітко визначеною у законі метою. Ці перерви, як пра¬вило, менш тривалі та встановлюються для окремих категорій працівників. Так, ст. 183 КЗпП передбачає перерви для году¬вання дитини. Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через 3 години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна. При наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години. Строки і порядок надання перерв установлюються роботодавцем за погодженням з профспілковим комітетом (профспілковим пред¬ставником) підприємства, установи, організації і з врахуванням бажання матері. Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком. Згідно зі ст. 168 КЗпП, працівникам, що працюють в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантажникам та деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються у робочий час. Підпункт "а" п. 1 Правил про роботу на відкритому повітрі в холодну пору року, затв. обов'язковою постано¬вок) Народного комісаріату праці СРСР від 11 грудня 1929 р., передбачає правило, відповідно до якого при роботі на відкритому повітрі в холодну пору року застосовуються перерви для обігріву. А згідно з п. 3.2 Положення про робочий час і час відпочинку водіїв автотранспортних засобів, на міжміських перевезеннях після перших 3 годин безперервного керування автотранспортним засобом передбачається зупинка для відпочинку водія тривалістю не менше 15 хвилин, надалі зупинка такої тривалості передбачається не пізніше ніж через кожні 2 години. При наданні водію перерви для відпочинку і харчування зазначені зупинки для відпочинку не передбачаються. 
Міжденні (міжзмінні) перерви (щоденний відпочинок). Це час відпочинку в період між закінченням попереднього робочого дня (робочої зміни) і початком наступного робочого дня (робочої зміни). Тривалість щоденного відпочинку залежить від тривалості робочої зміни і режиму роботи. Відповідно до ст. 59 КЗпП тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід). Призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється. Як правило тривалість такої перерви 15—16 годин. 
Вихідні дні (щотижневий відпочинок). Згідно зі ст. 67 КЗпП при п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються 2 вихідних на тиждень, а при шестиденному робочому тижні — один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому ТИЖНІ, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком ро¬боти підприємства, установи, організації, погодженим з профспілковим комітетом (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем. У випадку, коли святковий або неробочий день (ст. 73 КЗпП) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. 
Статті 68, 69 КЗпП встановлюють порядок надання днів щотижневого відпочинку для окремих категорій працівників із специфічним характером роботи. Так, на підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бузи перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї тощо), вихідні дні встановлюються місцевими радами. На підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. 
Відповідно до ст. 70 КЗпП тривалість щотижневого безпе¬рервного відпочинку повинна бути не менше, як 42 години. Тоді як ч. 1 ст. 2 Конвенції МОП про щотижневий відпочинок на промислових підприємствах № 14 1921 року встановлює правило відповідно до якого весь персонал, зайнятий на будь-якому промисловому підприємстві, державному чи приватно¬му, або в будь-якому з його філіалів, за винятком випадків, передбачених Конвенцією, матиме протягом кожних 7 днів період відпочинку протягом не менше, ніж 24 безперервні го¬дини. А ч. 1 ст. 6 Конвенції МОП № 106 передбачає, що усі особи, до яких застосовується ця Конвенція, протягом кожного семиденного періоду мають право на безперервний щотижне¬вий відпочинок у КЗпП за тривалістю не менше доби. Рівень гарантованості права працівників на щотижневий відпочинок у КЗпП за тривалістю, порядком надання значно переважає аналогічні положення названих вище конвенцій. 
Трудове законодавство України забороняє роботу у вихідні дні. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, визначених законодавством (наприклад, робота для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, для відвернення нещасних випадків, загибелі чи псування майна тощо). Закон передбачає компенсацію за роботу у вихідний день. За згодою сторін це може бути надання іншого дня відпочинку (відгулу) або грошової компенсації у подвійному розмірі. Залучення працівників до роботи у вихідні дні провалиться за письмовим наказом (розпорядженням) роботодавця. 
Святкові і неробочі дні. Стаття 73 КЗпП встановлює вичерпний перелік святкових і неробочих днів в Україні, тобто днів, у які роботодавець не може залучати працівників до роботи з огляду на значення цих днів для держави або для суспільства. Ментальність працівників, їх національні і релігійні відмінності, рівень освіченості, професійної підготовки, згуртованості та інші соціальні і психологічні фактори суттєво впливають на дієвість норм трудового права, а тому врахування кількісних і якісних показників населення: за віком, статтю, етнічним скла¬дом, рівнем освіченості, достатком тощо, є обов'язковим при визначенні змісту норм трудового права. В протилежному випадку постає питання: на кого ж розраховані норми тру¬дового права, як не на громадян України? Більше того, такі приклади вже містить чинне трудове законодавство. 3 огляду на те, що Україна — це країна з населенням переважно християнського віросповідання (православного обряду), норми ст. 73 КЗпП про святкові і неробочі дні цілком відображає реальний стан речей. Згідно із ч. 1 ст. 73 КЗпП святковими днями в Україні є:
1 січня — Новий рік
8   березня — Міжнародний жіночий день
1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих
9   травня — День Перемоги
28 червня — День Конституції України
24 серпня — День незалежності України
Робота також не провадиться в дні релігійних свят (неробочі дні):
7 січня — Різдво Христове
один день (неділя) — Паска (Великдень)
один день (неділя) — Трійця. 
За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до 3 днів відпочинку протягом року для святкування їх вели¬ких свят з відпрацюванням за ці дні. Ця норма безумовно є прогресивною, оскільки надає можливість громадянам України не православного віросповідання справляти свої релігійні потреби і відзначати релігійні свята, однак, на наш погляд, вона суперечить ст. 2-1 КЗпП України, відповідно до якої Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від релігійних переконань. Бо виходячи з норм ст. 73 КЗпП працівники-християни православного обряду, святкуючи Різдво Христове, неробочий день не відпрацьовують, а, наприклад, католики такий день відпрацьовувати повинні. Крім того, є певні суперечності цієї норми з нормами ч. 1 ст. 21 та частин 1 і 2 ст. 24 Конституції. 
У дні, зазначені у частинах 1 і 2 ст. 73 КЗпП, допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення. У ці дні допускаються роботи із залученням працівників у випадках та в порядку, передбачених ст. 71 КЗпП. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випад¬ках, визначених законодавством (наприклад, робота для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, для відвернення нещасних випадків, загибелі чи псування майна тощо). Закон передбачає компенсацію за роботу у святковий чи неро¬бочий день. За згодою сторін це може бути надання іншого дня відпочинку (відгулу) або грошової компенсації у подвійному розмірі. Залучення працівників до роботи у святкові чи неробочі дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) роботодавця.

24. Право працівника на відпустки
Відпустки — це час відпочинку, який встановлено законом або колективним чи трудовим договором для відновлення працездатності, фізичних і моральних сил, зміцнення здоров'я працівника, а також виховання дітей, задоволення його власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. 
Відповідно до ст. 2 Закону "Про відпустки" право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями неза-лежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працю¬ють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України. Це право відповідно до закону "Про відпустки" забезпечується:
• гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;
• забороною заміни відпустки грошовою компенсацію, крім випадків, передбачених ст. 24 Закону України "Про відпустки". 
Закон "Про відпустки" повною мірою відповідає положенням актам МОП, присвяченим правовому регулювання відпусток, зокрема Конвенції МОП № 132 та Конвенції МОП № 140. Варто зауважити, що ч. 1 ст. 6 Закону "Про відпустки" встановлює мінімальну тривалість щорічної відпустки не менше, як 24 календарних дні, тоді як ч. 3 ст. 3 Конвенції МОП № 132 визначає, що відпустка ні в якому разі не може становити менше 3 робочих тижнів за один рік роботи. Це означає, що мінімальна відпустка становить 18 днів. Крім того, Закон "Про відпустки" значною мірою розвиває положення конвенції та встановлює додаткові гарантії відпочинку громадян України. 
Для набуття права на відпустку працівник повинен перебувати у трудових правовідносинах з підприємством, устано¬вок», організацією або фізичною особою. Розмір і форма оплати праці, штатна або позаштатна робота не впливають на реалізацію права на відпустку. Новацією у законодавстві України про відпустки є й гарантування цього права у разі звільнення працівника. Так, згідно зі ст. 3 Закону "Про відпустки" за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудо¬вого договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки. 
Пункт 6 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій встановлює правило відповідно до якого відпустка на роботі за сумісництвом (мається на увазі щорічна основна відпустка) надається одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. А відповідно до ч. 9 ст. 6 Закону "Про відпустки" сезонним працівникам, а також тимчасовим працівникам відпустка надається пропорційно до відпрацьованого ними часу. Ця норма є суттєвою новацією у законодавстві України, оскільки згідно із спеціальним законодавством про тимчасові і сезонні роботи, прийнятим у радянський період, працівники зайняті на цих роботах правом на щорічну відпустку не користувались. 
Аналізуючи положення КЗпП, Закону "Про відпустки" та інших нормативних актів про відпустки можна стверджувати, що у трудовому законодавстві чітко реалізовані положення Конституції та міжнародно-правових актів про працю щодо гарантування працівникам цього часу відпочинку. Різновиди відпусток, їх тривалість та порядок надання будуть розглянуті у наступному підрозділі підручника.