1. Функції трудового права України
Термін «функція» походить від латинського слова «functio», що означає обслуговування, діяльність. Якщо метод правового регулювання — це спосіб впливу на суспільні відносини, то функція права — це основні напрямки цього впливу, що відображають його службове призначення. Функції трудового права також обумовлені економічним базисом і в них зовнішньо проявляється сутність права.
Правові функції виражають спрямованість впливу права на суспільні відносини, тому показником їх реалізації служать соціально-економічні, політичні, ідеологічні та інші наслідки, що сталися в результаті дії права. Саме на цих напрямках і проявляється активно-творча роль права в регулюванні і розвитку суспільних відносин. Свій нормативний вираз функції права одержують в законодавчих актах у вигляді мети і завдань правового регулювання.
Оскільки право є одним з елементів структури суспільства, його функції необхідно розглядати в єдиній системі суспільного управління і в нерозривному зв'язку з об'єктивними та суб'єктивними чинниками суспільного розвитку.
Об'єктивним критерієм класифікації функцій можуть служити основні види суспільних відносин, що становлять єдність правового регулювання. З цієї точки зору можна виділити економічну, соціальну та ідеологічну (виховну) функції права. У здійсненні цих функцій прямо або побічно беруть участь усі галузі права, при цьому кожна з них використовує специфічні для неї властивості, методи і засоби, які відповідають особливостям суспільних відносин, що ними регулюються, та їх місцю в суспільній структурі.
Отже, функція права — це напрям правового впливу на суспільні відносини, що визначає службове призначення права в житті суспільства. В першу чергу цей вплив спрямований на підвищення суспільного виробництва, зміцнення економічних відносин, оскільки передумовою прискорення соціального розвитку є самовіддана праця громадян України в усіх сферах господарства.
Регулюючи трудову діяльність громадян, трудове право активно впливає на виробництво і тим самим виконує економічну, виробничу функцію. Саме через трудові відносини реалізуються виробничі програми, створюються і збільшуються народне багатство і фонди матеріального забезпечення працюючих.
            Економічна функція трудового права впливає на економічні відносини шляхом встановлення міри праці та міри споживання, диференціації праці за ознакою її складності, визначення кількісних і якісних показників праці, стимулювання матеріальними засобами високопродуктивної праці.
Перехід до ринкових відносин обумовив глибокі зміни в господарському механізмі держави, а відповідно і обумовлює якісні зміни в правовому регулюванні, зокрема розширення засад локальної нормотворчості.
Трудове право України активно впливає на соціальні чинники розвитку суспільства. Соціальну сферу суспільного життя становлять переважно відносини по становищу людей в суспільстві, тобто відносини рівності або нерівності, співробітництва чи експлуатації, ступеня розвитку особи, ставлення до власності. Саме завдяки праці та її результатам створюється можливість визначити становище людини в суспільстві. Тому право, регулюючи відносини по застосуванню праці, стає важливим чинником розвитку суспільних відносин.
В трудовому праві України знаходять закріплення принципи соціальної справедливості, подальшого розвитку засад рівності, стимулювання прогресивних змін в умовах і змісті праці, створення оптимальної організації праці на виробництві, сприятливих умов для залучення робочої сили до праці і розвитку особи працівника, стимулювання трудової та громадської активності, забезпечення гарантій зайнятості в здійсненні трудових відносин. Кожний з цих напрямів соціальної дії трудового права підкріплюється відповідними правовими нормами.
Основою соціальної сфери є здійснення праці, оскільки соціальні відносини формуються, відтворюються і проявляються в праці, хоч вони охоплюють й інші сфери життя. Саме тому трудове право має найбільш широкі можливості впливати на соціальне життя шляхом як встановлення правового і фактичного статусу особи, яка вступила в трудові відносини, так і безпосереднього регулювання суспільних трудових і пов'язаних з ними відносин.
Соціальна функція трудового права проявляється у тому, що за її допомогою формується особа працівника в напрямку, необхідному для суспільства. Проявом розвитку особи працівника є його сумлінне ставлення до праці, участь в справах трудового колективу та громадських організаціях.
Соціальна функція трудового права є основною і характерною саме для цієї галузі права. Тому в розвинутих промислових країнах досить часто замість терміну «трудове право» вживається термін «соціальне право», що знайшло відображення і в юридичній літературі. Так, наприкінці 1975 р. в Федеративній Республіці Німеччини оголошено про створення Соціального кодексу ФРН, завданням якого визначено «здійснення соціальної справедливості і соціальної безпеки, включаючи соціальну і виховну допомогу».
До соціальної функції трудового права тісно примикає ідеологічна (виховна) функція, яка має загальну соціальну спрямованість на справедливе регулювання трудових відносин і виховання свідомості цієї справедливості. Провідне становище людини у виробництві визначають його розумові здібності, хоч і фізичні здібності є важливим компонентом робочої сили. Саме завдяки мисленню, свідомості, своїм розумовим здібностям людина відіграє активну роль в суспільному виробництві.
Формування здібностей працівників є складним процесом. Для здійснення висококваліфікованої праці людина повинна тривалий час навчатися не тільки професійно, а й загальноос-вітньо. Тому кожному виду трудової діяльності завжди передує надбання тих чи інших знань.
Завдяки наявності в трудовій діяльності такого компонента, як пізнання, відбуваються акумуляція виробничого досвіду попередніх поколінь, його трансформація, засвоєння навиків та вміння наступними поколіннями. Без цього була б неможливою спадковість трудової діяльності. Поряд з пізнанням в трудовому процесі працівником оцінюється своя праця, усвідомлюється її необхідність, формуються потреби, інтереси, мотиви та мета цієї діяльності.
Важливим чинником виховання і розвитку здібностей працівників є трудове право. Його норми не тільки вміщують належну інформацію, а й забезпечують закріплення організаційно-правових форм як трудової, так і інших видів діяльності. Право визначає обов'язкову поведінку працюючих, а також встановлює певний комплекс правових засобів, що забезпечують сумлінне ініціативне ставлення робітників і службовців до виконання своїх трудових обов'язків.
Норми трудового права містять правила належної поведінки працівника в процесі спільної праці. Завдяки цим нормам у працюючих формується певна правосвідомість. Разом з тим дані норми містять й певні негативні наслідки, примус до тих, хто ці правила порушує.
Тому можна вважати, що правове виховання нормами законодавства про працю здійснюється шляхом переконання, стимулювання, контролю за додержанням законодавства і методом примусу. Усі ці методи повинні забезпечити справедливий підхід до регулювання праці як працюючих взагалі, так і окремих категорій громадян з метою надання їм пільг і переваг за виконання особливо важливих для держави функцій (шахтарі, лікарі, вчителі та ін.) або з інших підстав (жінки, молодь, люди похилого віку), є забезпеченням саме справедливого підходу до регулювання і визнання соціального значення їх праці. Досягнення суспільством в майбутньому відповідного рівня розвитку, перетворення характеру, змісту та умов праці на підставі зростання її продуктивності об'єктивно вирівнють становище працюючих і роблять непотрібними значну кількість ланок диференційованих переваг.
В радянській літературі постійно підкреслювалось, що норми права взагалі і норми трудового права зокрема, які безпосередньо спрямовані на розвиток демократії на виробництві, участь працюючих в управлінні підприємствами і об'єднаннями є проявом виконання ними політичної (управлінської) функції. Проте зазначимо, що управлінська функція є суто економічною, оскільки вона спрямована на досягнення підприємством певних господарських результатів. Тому не слід шукати в трудовому праві політичних повноважень, воно спрямоване на регулювання трудових відносин. Ні колективна праця, ні тим більш індивідуальна не спрямовані на вирішення політичних питань.

2. Поняття суб'єкта трудового права України
Головною потребою людини є праця. Вона потрібна їй для нормальної життєдіяльності, потрібна як повітря, їжа, сон, спілкування. Щоб насолодитися відпочинком, треба спочатку відчути втому.
Застосовуючи працю, люди вступають у зв'язки один з одним. Ці зв'язки між людьми прийнято називати відносинами, що проявляються у різних сферах життя як форми взаємодій або протидій. Участь у цих зв'язках, тим більше, коли вони урегульовані нормами права, створює для їх учасників певні права та обов'язки. Визнання юридичних осіб або громадян носіями прав і обов'язків, надання їм певної правосуб'єктності, тобто наділення суспільно-юридичними якостями, що дозволяє їм брати участь у різних майнових, організаційних, особистих немайнових правовідносинах, перетворює їх у суб'єктів цих правовідносин.
Суспільні відносини не можуть існувати між абстрактними суб'єктами. Вони завжди є конкретними. Відносини, що складаються із застосування праці, також виникають на базі конкретної власності. Тому суб'єктами цих відносин у першу чергу є власник, а також особа, яка застосовуватиме свою працю на базі цієї власності.
Власність є категорією економічною. Будучи урегульованою правовими нормами, власність набуває форми права власності, її суб'єктами відповідно до ст. З Закону України «Про власність» визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава.
Власністю народу України є її національні багатства: земля, її надра, повітряний простір та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення тощо.
Національне багатство України забезпечує право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання, на соціальний захист, зокрема у разі непрацездатності та безробіття, а також право працюючого на особисту участь в управлінні народним господарством.
Власність виступає у формі державної, колективної, приватної трудової та особистої, всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Основним суб'єктом права власності на національні багатства України є держава, якій належить переважна більшість промислових підприємств, землі та товарне виробництво сільськогосподарської продукції. Управління цією власністю здійснюють відповідні галузеві міністерства шляхом централізованого керівництва підприємствами і організаціями. Звідси випливає потреба в єдиному управлінні з боку держави — повновладним власником єдиної централізованої з верху до низу системи державних органів відповідно до специфіки предмета управління.
Об'єднання підприємств в галузеві міністерства дає змогу державі більш ефективно керувати впровадженням у виробництво передових технологій, постачанням і реалізацією продукції, ціноутворенням, фінансовою, кадровою політикою тощо.
За часів М. Хрущова в Радянському Союзі була спроба децентралізувати управління державною власністю, відійти від галузевого і наблизитись до функціонального та місцевого керівництва. Однак потреба у централізованому управлінні державною власністю незабаром відкинула цю ідею.
Під час так званої «горбачовської перебудови» знову були об'єднані галузеві міністерства, від чого пізніше також відмовилися, тому що при заміні одного галузевого керівника, яким є міністр, декількома функціональними відомствами виникала ймовірність, що виборні посади місцевого органу державної влади і управління, на території якого можуть знаходитися сотні різногалузевих державних підприємств і організацій, можуть заміщуватись людьми, які не мають досвіду управління промисловим виробництвом. Усе це може призвести до гальмування економічних реформ, сприятиме подальшому розтягуванню державного майна, його «прихватизації» системою місцевого самоврядування.
Окремі галузі народного господарства, такі як військово-промисловий комплекс, енергетика, космонавтика, транспорт, зв'язок, взагалі мусять управлятися тільки централізовано на рівні держави. Ці галузі народного господарства повинні мати єдине і докладно регламентоване державне управління.
В інших галузях народного господарства управління може бути більш демократичним. На рівні підприємств та організацій воно може формуватися на базі вільних ринкових відносин.
Власник за своїм розсудом володіє, користується і розпоряджається майном, може використовувати його для підприємницької діяльності, на договірних засадах має право залучати для виробничої діяльності працю громадян, забезпечивши соціальні та економічні гарантії, встановлені законодавством.
Використовуючи працю громадян, підприємства, установи, організації включають їх до трудового процесу, внаслідок чого вони набувають певні права і обов'язки. Включення громадян у сферу соціальної діяльності, а воно здійснюється шляхом укладення трудового договору за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою з підкоренням правилам внутрішнього трудового розпорядку, надає громадянам нового правового статусу — вони стають працівниками: робітниками чи службовцями.
Залучення громадян до праці обумовлене пристосованістю і розвитком здатності людини до праці, що необхідна суспільству. При цьому сучасний трудовий процес вимагає праці не поодиноких працівників, а цілих їх груп. Виникають трудові колективи, які також проявляють себе і беруть участь у різних сферах суспільного життя: економічній, соціально-політичній, правовій, морально-ідеологічній, культурній та побутовій. За наявності цих видів діяльності у колективі складаються відносини, суб'єктами яких виступає або колектив у цілому, або певні його складові частини.
Якщо при цьому під відносинами розуміти будь-який суспільний зв'язок окремого індивіда, то сукупність таких індивідів також створює в своїх зв'язках з іншими сторонами відносини, які, будучи урегульованими нормами права, набувають форму правових відносин.
Таким чином, підприємство виступає не тільки як суб'єкт трудових відносин у зв'язку із застосуванням праці, а й як господарська одиниця, де працівники створюють особливий суб'єкт права - - трудовий колектив. Обидва ці поняття нероздільні: підприємство неможливе без трудового колективу, а останній, в свою чергу, неможливий без наявності засобів виробництва, якими він користується в процесі праці, без певної організації трудової діяльності.
В свою чергу, трудовий колектив створює свої органи та організації: профспілкові органи, страйкові комітети, товариські суди, які державою наділяються юридичними правами та обов'язками.
Отже, підприємство становить собою єдність двох сукупностей: засобів виробництва та працюючих. Як єдине ціле воно є більш широким поняттям, що охоплює і засоби виробництва, і людей, які працюють із застосуванням цих засобів. Засоби виробництва створюють матеріальну базу виробництва, в той час як трудовий колектив є його живим організмом.
Розмежування підприємства і трудового колективу проявляється в органах, що представляють кожну з цих сторін. Підприємство представляється власником або уповноваженим ним органом. Трудовий колектив представляється радою трудового колективу, комітетом підприємства або виборним профспілковим органом. В разі виникненні колективного трудового спору трудовий колектив може представляти страйковий комітет. Відповідно ці органи також виступають як суб'єкти відносин, що виникають із застосування праці у суспільному виробництві.
При колективній власності її суб'єктами виступають колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії, релігійні та інші організації та об'єднання. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника — загальні збори, конференції, з'їзди, ради, правління тощо. Окремі функції по господарському управлінню колективним майном вищими органами управління власника може бути покладено на створювані ними органи.
Усі ці органи управління колективним майном в межах наданих їм повноважень володіють, користуються і розпоряджаються майном, можуть використовувати для трудової діяльності працю громадян, тому вони також виступають як суб'єкти трудового права.
Індивідуальна власність також може використовуватись громадянами для підприємницької діяльності особисто або із застосуванням праці найманих працівників. Для здійснення виробничої діяльності громадяни також можуть створювати підприємства, яким надається статус юридичної особи.
Таким чином, при всіх формах власності власник особисто виступає як суб'єкт трудового права. Але він може передавати належні йому права певним своїм органам, уповноважуючи їх на проведення господарської та трудової діяльності. Крім того, власник може створювати підприємства і організації, призначати певних осіб або органи для керівництва цими підприємствами і організаціями. Створювані власником підприємства і організації, посадові особи, найняті ним для керівництва створюваними підприємствами і організаціями, виступають суб'єктами трудового права.
Як суб'єкти трудового права виступають також органи, що здійснюють нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю у цілому та законодавства з техніки безпеки і виробничої санітарії зокрема. До таких органів відносяться відповідні державні комітети України, наділені повноваженнями у своїй сфері діяльності, місцеві державні адміністрації та ради народних депутатів у межах відповідної території.