94. Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особа”, “особистість”.

Поняття "людина — індивід - особа - особистість - індивідуальність", характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.

Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.

Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти.

По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.

По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.

Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "самість". вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей: наявність у особи такої "самосії" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.

Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.

95. Розкрийте зміст понять “емпіризм”, “сенсуалізм“, “раціоналізм”.

емпіризму (від грец. «empiria» — «досвід»), тобто такої теоретико-пізнавальної позиції, згідно з якою джерелом та обґрунтуванням всіх знань є чуттєвий досвід. Слід зазначити, що Бекон, як і Декарт, визнавав, що «відчуття з неминучістю обманюють», але якщо раціоналісти у якості подолання цієї омани пропонували звернутись безпосередньо до розуму, то Бекон пропонував з цією метою використати досвід, вважаючи, що тонкощі досвіду набагато перевершують тонкощі самих відчуттів. У цій опорі пізнання на досвід і полягає сутність емпіризму, який, своєю чергою, передбачав і відповідний метод — метод емпіричної індукції

Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus — сприйняття, почуття, відчуття) — напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання. Суперечить раціоналізму. Основний принцип сенсуалізму — «немає в розумі нічого такого, чого б не було в почуттях». Принцип сенсуалізму належить до чуттєвої форми пізнання, до якої крім відчуття входить також уява.

Раціоналізм (від лат. «ratio» — «розум») — цілісна гносеологічна концепція, згідно з якою істинним началом буття, пізнання та поведінки людей є принципи розуму. У філософію термін «розум» перейшов з теології, де ним позначали такий напрям, прихильники якого наполягали на очищенні релігії від всього, що не може знайти розумового пояснення, піддавали догмати віри логічному аналізу. Філософський раціоналізм своїм корінням сягає античності: до вчення Сократа про ототожнення істини і моралі, до вчення Платона про ідеї як істинні субстанції дійсності, до вчення Аристотеля про космічний розум як всезагальну умову буття і мислення.
96. Що таке “ідеальність” та “інтенціональність”?

Ідеальне — філософська категорія, протилежність матеріального, реального. Ідеальне в ідеалістичної традиції розуміється як самостійне нематеріальне начало, що існує поза простором і часом (дух, ідеї). Ідеальне в матеріалістичної традиції розуміється як відображення в свідомості зовнішнього світу, суб'єктивний образ об'єктивної реальності. У марксизмі трактується як відображення зовнішнього світу в формах свідомості і діяльності людини як суспільної істоти, продукт і форма соціальної практики (на відміну від простого продукту пасивного індивідуального споглядання).

Інтенціона́льність (лат. intentio — намір, прагнення) — властивість свідомості бути спрямованою на деякий об'єкт. Одне з основоположних понять філософіїфеноменологізму, започаткованої Е. Гуссерлем, а також сучасної аналітичної філософії свідомості^[1]. Позначає властивість свідомості і мови, яка ґрунтується на тому, що свідомість є завжди усвідомленням чогось, вона спрямована на предмети, що перебувають поза свідомістю, але розуміє їх згідно з власною природою і притаманними їй правилами функціонування.
97. Співвідношення понять “несвідоме”, “колективне несвідоме”, “архетип”.

Несвідоме — дія природжених інстинктивних потягів у психічному житті людини, що в свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності.

Колекти́вне несвідо́ме (нім. Kollektive Unbewusste) — поняття аналітичної психології, запроваджене Карлом Густавом Юнгом.

З психоаналізу Фрейда Юнг запозичив поняття свідоме і несвідоме, проте останній термін він диференціював, розрізняючи особисте несвідоме та колективне несвідоме. Колективне несвідоме Юнг постулює як психічну спадщину людства, яка, подібно до людського тіла, розвивалася шляхом еволюції й позначена численними людськими досвідами. Усе, що будь-коли було виражене індивідуальною психікою окремої людини, стає складовою психічної структури людини, а на рівні колективного — складовою колективного несвідомого.^[1] За Юнгом, колективне несвідоме є надіндивідуальним і незалежним від культури. Колективне несвідоме можна досліджувати через порівняння різних культур (міфи, уявлення про магію, казки, легенди). Загалом це поняття близьке до поняття колективної свідомості Еміля Дюркгайма (1858–1917). Колективне несвідоме є чимось більшим, ніж проста сума індивідуальних форм свідомості.

Особливо часті, щораз повторювані психічні моделі утворюють, за Юнгом, так звані архетипи, які структурують колективний та індивідуальний психічний світ. Архетипи наділені своєрідною силою («Нумінозум»), впливові якої на довшу перспективу не може уникнути жоден індивід.

У свідомості людини архетипи постають як типові, часто повторювані мотиви поведінки, які об'єктивно проявляються у вигляді культурних ритуалів. За Юнгом, доказом існування архетипів є прояв у мистецтві та снах різних мотивів казок та міфів, які повторюються незалежно від епохи, мови та культури.^[3] У розробці концепції архетипів Юнг спирався на праці французького антрополога Люсьєна Леві-Брюля (1857–1939).^[4]