80. Поняття “гуманізм” та його філософський зміст.

Гуманíзм — течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, яка визнає людину найвищою цінністю у світі, де здійснюється повага до гідності та розуму людини, право на щастя в житті, вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії тощо.

Поняття гуманізму, як суспільного явища, вперше з'явилось в епоху Відродження. На той час людство накопичило досить вагомі надбання в культурі, мистецтві, природничих та суспільних науках. Це була епоха заперечення норм життя середньовіччя з його жорстокістю людей один до одного, до природи, міждержавними війнами, переходу до нових стосунків. Таким чином в історії людства з'явилась нова ідеологія, яка почала відстоювати найкращі сторони в відносинах між людьми, яка заперечувала нерівність людей в фінансовому, майновому та інших відносинах. Ідея гуманізму полягає в закріпленні норм людяності в суспільстві, в звільненні людини від рабського, феодального способу мислення. Надалі поняття гуманізму розповсюдилось і на міжнаціональні, міжрасові та міждержавні відносини людей. Ідея гуманізму на той час не була новою. Багато тез, які відстоює гуманізм втілювались в релігійних вченнях різних народів світу. Про це, наприклад, свідчать славнозвісні заповіді Біблії (не вбий, не вкради і т.д.). Найпершим його носієм в ті часи був поет тієї епохи Петрарка.

81. Релігійний світогляд: вихідні поняття.

Релігійний світогляд.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства,а тому і більш дослідженою.В ній буття осягається іншими,ніж у міфі засобами.В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт і об’єкт,а отже,долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики,яка стане специфічною для філософії.В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй.Світ роздвоюється на духовний та тілесний,земний і небесний,горний і дольний,природний і надприродний,до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного.

Особливістю релігійного світогляду є його практичність,оскільки віра без справ мертва.В звязку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм,тобто життєву енергію,яка надає розумінню цього світу життєвого характеру.Релігію творить народ,він є і субєктом і обєктом релігійної творчості,яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві.В релігії поряд із світовідчуттям  добре розвинене світорозуміння,тобто є релігійна ідея,яка обгрунтовується теологами.

      Відмінність:

Принципова відмінність релігійного світогляду від філософського світогляду полягає в тому, що він заснований на вірі, тоді як філософія — на розумі .По-друге, релігія та філософія оперують абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи.

82. Через які поняття і категорії розкривається зміст і сутність діалектики?

Діале́ктика (грец. διαλεκτική — «мистецтво сперечатись», «міркувати») — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.

Категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні категорії вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії "буття", "матерія", "рух", "розвиток", "простір", "час", "суперечність" і т. д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення зв'язку цих категорій з іншими. Співвідносні категорії, на відміну від субстанційних, органічно пов'язані одна з одною, у процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій належать: одиничне і загальне; явище і сутність; форма і зміст; частина і ціле; причина і наслідок; випадковість і необхідність; можливість і дійсність.

83. Поняття і категорії філософської антропології.

Іншою течією ірраціонально-гуманістичного напряму є філософська антропологія. У широкому значенні - це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філософська антропологія розглядається як напрям у західноєвропейській філософії (переважно німецькій) першої половини XX ст., що прагне до створення цілісного вчення про людину шляхом використовування і тлумачення даних різних наук - психології, біології, етології, соціології, а також релігії та ін.

Початок філософської антропології пов'язаний з появою робіт Макса Шелера "Положення людини в космосі" (1928) і Хельмута Плеснера "Ступені органічного і людина" (1928), в центрі уваги яких проблема природи людини, її суті, специфічна відмінність у способі існування людини і тварин. Надалі ідеї філософської антропології розвинули Еріх Ротхакер (1888-1965), Ернст Кассирер (1874-1945) та ін.

Однією з головних тем цього напряму є тема істотних відмінностей людини і тварини. Шелер бачить їх відмінність у здатності людини ставитися предметно і об'єктивно до середовища; Гелен - у нерозвиненості людини, яка компенсує її в діяльності, Ротхакер - у здатності творити і бути витвором культури. Втім вони переконані, що природа людини залишається незмінною і залежить від Бога.

Шелер вважав, що незнання сутності людини приводить до кризи в культурі, у суспільстві. Криза суспільства - це криза людини, криза особистості. Причина цього в неправильному підході до пізнання людини. Знання про людину має становити собою певне синтетичне знання, що включає три основні сфери знання: природничо-наукове, філософське і релігійне. Проблема людини - це головне питання філософії. Криза сучасного суспільства показує всю насущність цього завдання.

У людській природі Шелер виділяє два основні начала: це життєве начало, якийсь життєвий порив, і дух, що йде від Бога. За своїм життєвим началом людина є твариною, живою істотою, втім істотою розумною, яка володіє духом - оскільки Бог її наділяє духом. Божественний дух перевершує людську природу, тому людина стає людиною тоді, коли вона асимілює в себе дух Божественний, роблячи його своїм надбанням. Шелер убачав сутність людини не в мисленні або волі, а в любові.

84. Основні поняття і категорії соціальної філософії.

соціальна філософія - це система теоретичного знання про найбільш загальні закономірності і тенденції взаємодії соціальних явищ, функціонування і розвитку суспільства, цілісного процесу соціального життя.

Соціальна філософія вивчає суспільство і соціальне життя не лише в структурно-функциональном плані, але і в її історичному розвитку. Безумовно, що предметом її розгляду є і сама людина, узята, проте, не "сам по собі", не як окремий індивід, а як представник соціальної групи або спільності, тобто в системі його соціальних зв'язків. Соціальна філософія вивчає закони, згідно з якими в суспільстві складаються стійкі великі групи людей, стосунки між цими групами, їх зв'язки і роль в суспільстві.

Об'єкт соціальної філософії - соціальне життя і соціальні процеси. З поняття соціального виключаються, з одного боку, природні, а з іншого боку, індивідуальні, особові явища. Тобто соціальні явища - це завжди громадські явища. Проте під поняття "Громадські явища" підходять і економічні, і політичні, і національні і безліч інших явищ. Соціальна реальність включає різні сторони громадського життя. Говорячи коротко, соціальне життя суспільства - це спільне буття людей, це їх со-бытие. Воно включає матеріальні і духовні явища і процеси, різні сторони громадського життя : економічна, політична, духовна і так далі в їх багатосторонній взаємодії. А соціальна дія - це завжди результат взаємодії цілого ряду громадських чинників. Тому основним суб'єктом соціальної дії і соціальних стосунків є громадська група (соціальна спільність) або суспільство в цілому.
85. Поняття та категорії аксіології.

Аксіологія (від грец. axia - цінність і logos - учення) - філософська дисципліна, досліджує категорію «цінність», характеристики, структури та ієрархії ціннісного світу, способи його пізнання і його онтологічний статус, а також природу і специфіку ціннісних суджень. Термін «А.» введений в 1902 фр. філософом П. Лапи, а в 1904 використовувався вже як позначення одного з розділів філософії Е. фон Гартманн.

В історії філос. освоєння ціннісної проблематики виділяються кілька епох. Починаючи з античності і завершуючи послекантовской епохою, можна говорити про зверненнях до неї переважно "контекстного характеру».

Впервые вопрос о ценностях был поставлен Сократом, сделавшим его центральным пунктом своей философии и сформулировавшим его в виде вопроса о том, что есть благо. Благо есть реализованная ценность — полезность^{[источник не указан 647 дней]}. То есть ценность и польза — две стороны одной и той же медали.

В античной и средневековой философии вопрос о ценностях был непосредственно включён в структуру вопроса о бытии: полнота бытия понималась как абсолютная ценность для человека, выражавшая одновременно этические и эстетические идеалы. В концепции Платона Единое или Благо было тождественно Бытию, Добру и Красоте. Такой же онтологической и холистической трактовки относительно природы ценностей придерживается и вся платоническая ветвь философии, вплоть доГегеля и Кроче.

Соответственно, аксиология как особый раздел философского знания возникает тогда, когда понятие бытия расщепляется на два элемента: реальность и ценность как возможность практической реализации. Задача аксиологии в таком случае — показать возможности практического разума в общей структуре бытия.

86. Поняття та категорії, через які розкривається сутність світогляду.

Світогляд – сукупність уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та життєве призначення.

Світогляд є формою загального людського самовизначення.

Структура світогляду

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

87. Поняття та категорії гносеології.

Гносеологія (від грец. γνώσις — «пізнання» і λόγος — «вчення, наука») — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.

Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та іншихнаук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які діють в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єктові дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.

• Поняття:
  • пізнання
  • свідомість
  • відчуття
  • розум
  • істина
• Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі?
• Відповіді на це питання дає:
  • оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.
  • агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.
  • скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

88. Духовні виміри людського буття: вихідні поняття.

Буття людини надзвичайно розмаїте,. навіть у своїх суттєвих утвореннях. До певної міри це розмаїття буттєвих форм упорядковується завдяки багатовимірності людського буття. Кожний з його вимірів – це. .особливий спосіб вияву й улаштування споріднених за смислом подій. А через смислову пов’язаність різних вимірів людського бугтя здійснюється його єдність. Самі ж виміри людського буття розрізняється тим, що по різному «вбирають у себе» й у свій спосіб спрямовують буттєві події. Скажімо, на загальному характері буття людини вельми позначається те, наскільки істотним для нього є вимір достатності чи недостотності, свободи чи несвободи тощо. Певна смислова неузгодженість завжди притаманна людському буттю. Це одне із свідчень його мінливості. Але коли ця неузгодженість стає надмірною, коли вона стає першорядним буттєвим фактом, тоді буття сприймається, переживається й витлумачується як «розір­ване», фрагментарне, нецілісне.

У звичайному слововжитку поняття «духовне» набуло різних значень. По-перше, воно протиставляється поняттям «матеріальне» та «природне». Духовне мислиться як таке, що не несе на собі ознак матеріального світу, виходить за межі природи.

Поняття «дух» означає таке, що не є матеріальним, але існує об’єктивно. Саме вживання цього поняття підкреслює його об’єктивну зорієнтованість. У широкому слововжитку воно має такі аспекти: фізіологічний («пішов дух»), есте­тичний («духмяний»), історичний («дух доби»), моральний («високий дух», «бойовий дух»), правовий («вірність букві й духу закону»), політичний («демократичний дух») і таке інше.

поняття «свідомість». Цим поняттям починають позначати духовну реальність як таку, що підлягає раціональному осягненню й структуруванню.

Поняття «ментальність» (від лат. mentaiis – «приналежний до мислення») означає певну сукупність сталих неусвідомлюваних форм світосприйняття, які притаманні якійсь групі людей і які визначають спільні риси ставлення й пове­дінки цих людей щодо феноменів їхнього буття – життя й смерті, здоров’я й хвороби, праці й споживання, природи, дитинства й старості, сім’ї й держави, минулого й майбутнього тощо.
89. Категорії, що розкривають зв’язки детермінації.

Зв'язки детермінації – це зв'язки міжрівневі, зв'язки між зовнішнім, поверховим і внутрішнім, глибинним рівнем буття речей, станів, процесів. Це зв'язки, в яких реалізується внутрішня обгрунтованість, закономірність, причинна зумовленість буття речей, стану, процесів, їх, так би мовити, коріння. Вони виражаються за допомогою категорій: “явище – сутність”, “причина – наслідок”, “необхідність – випадковість”, "можливість – дійсність". Суть виражених за допомогою цих категорій зв'язків можна було б стисло сформулювати таким чином: зовнішні властивості речі (явища) є вияв внутрішньої основи її буття (сутності); будь-яке явище має свою причину (те, що його породило); причини бувають внутрішні, суттєві (необхідність) і зовнішні (по відношенню до даного предмету, процесу), наслідки (явища), що породжуються ними, що можуть бути, а можуть і не бути, називаються випадковостями; оскільки "все зв'язане зі всім", необхідність не може реалізуватися "у чистому виді", вона завжди реалізується через випадковості: випадковість – форма прояву і доповнення необхідності; причини можуть бути потенційними ("дрімаючими", які ще не реалізувалися у наслідках), їх виражають за допомогою категорії "можливість", і можуть бути актуальними, що вже реалізувалися у відповідних наслідках – явищах, їх виражають категорією "дійсність". У будь-якій речі, у будь-якій формі буття міститься ряд можливостей, в дійсності ж реалізується тільки одна з них. Ступінь “зрілості” причин, їхньої підготовленості до переходу з потенційного стану в актуальний виражають категорією "імовірність". За імовірністю можна розрізняти абстрактні можливості (імовірність прагне до нуля), реальні можливості (імовірність прагне до одиниці) і неможливості (імовірність дорівнює нулю).