72. Етичні проблеми сучасної науки.

Нинішній стан розвитку цивілізації засвідчує, що поряд з традиційно значними, значно зросла й роль моральних та етичних імперативів у розвитку науки. Сучасна наука досягла такого стану розвитку, коли стає можливим кардинально впливати на весь хід світових процесів, змінювати його природу й сутність, а самі результати науки використовуються людьми як на благо суспільству (людству), так і на шкоду йому. Наукові знання, за своєю суттю, не добрі й не злі. Вони індиферентні, але від того, у чиїх руках вони знаходяться, будуть залежати й результати їх використання: чи на користь суспільному прогресові, чи - регресові.

Результати (наслідки) застосування й використання наукових знань напряму залежать і визначаються рівнем культури в суспільстві, зокрема й політичної, моралі суспільства і вченого та їх морального здоров'я. Зрозуміло, що дія людини, вченого підпорядковується системі діючих у суспільстві етичних норм, імперативів (регуляторів), які визначають міру допустимого й дозволеного, того що заохочується і схвалюється суспільством та такого, на що існує певна заборона, є забороненим і не дозволяється вченому, можливо поки що в даній ситуації чи на даному етапі розвитку суспільства, людства. Моральні норми, регулятори виникають і розкриваються у суспільстві. Розвивається наука - розвиваються, змінюються і вони. Історично, для кожної ситуації зокрема, відбувається як посилення морального пресу, так і його послаблення. Саме суспільство регулює (піднімає чи опускає) моральну планку. Але при цьому не слід забувати і про вченого, необхідно враховувати його загальну культуру і рівень моралі.

В XX в. наука доходит до такой ситуации, когда ее результаты, их применение начинают угрожать обществу. Основные причины:

1) Возникновение угроз существования человечества.

2) Появление риска негативных последствий науки для биосоциальной природы человека.

3) Современный инструментарий, информационная база науки – вещь достаточно затратная.

Требование свободы научного творчества в ряде случаев вступает в противоречие с требованиями общественного контроля.

Этос науки затрагивает и экономические проблемы.

Экологическая этика – регулирует отношения людей в области экологии. Главные положения экологической этики – исключить возможность действий, которые подвергают угрозе существование будущих поколений. Натурфилософская идея коэволюции – гармоничное сочетание общества и природы.

73. Поняття ноосфери та його сучасне тлумачення.

Вернадський Володимир Іванович (1863-1945) - видатний український вчений, мислитель, основоположник учення про біосферу та ноосферу перший президент Всеукраїнської Академії наук (1918). Організатор генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеології, наукознавства, вчення про живу речовину. Енциклопедичність наукових праць Вернадського значною мірою сприяла замовленню сучасної наукової картини світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої сечовини, біосфери й людства, поява якого, на його думку, започатковує якісно новий етап розвитку Всесвіту, якому сприяє людський розум та результати його втілення в практичній діяльності. Це виявиться в перетворенні біосфери на нове середовище і життя - ноосферу (сферу розуму), у докорінних соціальних змінах, організації ; нових форм людського співжиття. Ноосфера - це біогеохімічне поняття, що відображає коеволюцію людства та біосфери, синтез історичного та природного процесів самоорганізації як планетарного явища. Цей синтез пов'язаний з діяль­ністю людства, що становить могутній геологічний процес, а люд­ство - могутню геологічну силу. У зв'язку з небаченим раніше поси­ленням стихійного впливу людини на природу виникає можливість катастрофічних наслідків для людства та навколишньої природи. Визначаючи об'єктивні тенденції в процесі самоорганізації ноосфе­ри, її передумови, умови становлення та значення, Володимир Вер­надський зазначає, що, по-перше, ноосфера виникла у зв'язку з ста­новленням всесвітності в історії людства, перетворенням людства на єдину цілісність. За таких умов не класовий інтерес, а інтереси наро­ду і кожпо'' особистості визначають життя людства, стають міроюйого уяіі • ііь про справедливість. По-друге, соціальна та природна тенденції вимагають рівності всіх людей, ставлять інтереси і добро всіх як реальне планетарне державне завдання. По-третє, для пере­ходу системи суспільство — природа з біосфери в ноосферу необхідна єдина наукова планетарна думка, яка б охоплювала всі держави. Володимир Вернадський пише, що повсюдне утворення наукової думки та наукового пошуку є «першою основною передумовою переходу біосфери в ноосферу».

74. Метафізика та діалектика: характер співвідношення.

Метафізика. Розглянемо і співвідношення діалектики з метафізикою. За механізмом утворення метафізику можна вважати різновидом догматизму (так вважали Г. Гегель, О. Копт та ін.). Метафізика наполягає на тому, що в пізнанні наявні деякі незмінні складові, існування яких обумовлено тим, що є особливі, часто-надфізичні сутності. З позиції метафізики, там, де немає абсолютного, не може виникнути й відносне, оскільки саме це відносне постає або виявленням абсолютного, або формою його фіксації.

У підході до протилежностей метафізика стверджує, що лише одна протилежність є істинною, такою, що відповідає вимогам абсолюту, а інша, постає лише недосконалою формою виразу першої. Більше того, між протилежностями не може бути рівності та взаємного переходу: розрив позитивного та негативного є абсолютним, і вони є несумісними. Позиція метафізики значною мірою пояснюється тим, що, з її погляду, матеріальне не може бути виявленням справжньої сутності буття, оскільки воно є подільним, мінливим, розпорошеним. Лише духовне володіє характеристиками абсолютного, а тому лише через духовне людині відкритий шлях до справжніх сутностей. Метафізика фіксує той реальний факт, що людське пізнання, людське ставлення до дійсності передбачають наявність в людському інтелекті елементів надфізичного, ідеального плану; що задля свідомого орієнтування в дійсності людині конче потрібні не біологічні, а взірцеві, еталонні орієнтири та системи відліку. Виникає питання: ці орієнтири та еталони і є справжньою, найпершою, вищою реальністю, чи вони постають лише інтелектуальними утвореннями, необхідними для сприйняття та осмислення реальності? Відповідь на це питання може виявитися вирішальною для оцінки того, що саме можна вважати метафізикою. Г.Гегель категорично поставав проти догматичного мислення, але для нього ідеальна реальність була першою та єдиною. Тому можна стверджувати, що за сутнісними орієнтирами Г.Гегель був метафізиком, у той час як за стилем мислення - діалектиком. Ця суперечність проявилась в його філософії у вигляді суперечності між методом та системою філософії.

75. Культура і цивілізація: їх співвідношення.

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Культура - це вираження індивідуального початку кожного соціуму. Історичні етно-соціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, у традиціях і звичках не спільного в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності.

Таким чином, цивілізація - це соціокультурне утворення. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури. Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної,продовольчої і сировинної проблеми - усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

76. Що означають поняття “теїзм”, “деїзм”, “пантеїзм” і як вони співвідносяться між собою?

Теїзм (грец. Tbeos - Бог) – релігійний світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події.

Деїзм (лат. Deus - Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід подій. Деїзм виник у ХУІІ ст. в Англії.

Пантеїзм ( грец. Усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.

Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Бог має домінуюче значення над природою. У співзвучності з гуманізмом, природа оголошується не просто творінням Бога, а й місцем перебування Бога, злитість його з природою.  Саме від теїзму відмежовуються наступні поняття : Деїзм і Пантеїзм.

Деїзм пов'язаний з визнанням Бога-творця, поняття про якого акумулює в собі ідею креаціонізму. Ця ідея заснована на відчуженні, абсолютизації і обожненні могутньої творчої активності людини. В ідеалістично перекрученій формі вона ввела у філософію незнаного в часи античності суб’єкта, який творить і пізнає світ. Пантеїзм є спробою обожнення Бога і природи, спроба поєднання філософського ідеалізму та матеріалізму. Пантеїзм повертав активність природі й людині, розчиняючи в них Бога, а  деїзм, обмежуючи Бога роллю творця світу, першопричини, гаранта незмінності природи, надавав у такий спосіб відносну самостійність вторинним причинам і, отже, хоча б частково, повертав активність і самостійність природі, матерії, людині. . М. Кузанський розробляв вчення про тотожність абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму. Цей абсолютний максимум – Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. М. Копернік створив геліоцентричну систему світу.           Дж. Бруно сформував концепцію „натуралістичного” пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймалося як самодостатнє. Матерія проголошується як „начало”, що все породжує із свого ложа. Пантеїзм тут уже не символ божественного буття, а розлитий у реальності Бог.

77. Зміст і співвідношення категорій “буття” і “небуття” в філософії.

Початковим поняттям, на базі якого будується філософська картина світу, є категорія буття. Буття - це найширше, а значить і найабстрактніше (абстрактне) поняття. Передусім "бути" означає бути наявним, існувати.

З одного боку, Буття - поняття, що означає реальність, існуючу об'єктивно, зовні і незалежно від свідомості людини. У іншому трактуванні - це реальність, що лежить за межами можливості людського досвіду, і тому не залежна ні від людини і його свідомості, ні від людства. Два основні трактування буття виходять з того, чи являється буття тим, що існує, усе існуюче, або буття - сам принцип існування, що стоїть спочатку усього існуючого, дозволяючого усьому і чому або бути ("є" - ця мовна зв'язка була абсолютизована, зведена в принцип), але при цьому буття зовні, по ту сторону, за межами яких-небудь речей.

Буття (суще, існуюче), в першому випадку, є усе, що є - це і матеріальні речі, і усі процеси (фізичні, хімічні, геологічні і тому подібне), і їх властивості, зв'язки і стосунки. Казки, міфи і плоди уяви - усе це теж існує як різновид духовної реальності, як частина буття. Антитезою (протилежністю) буття є небуття (ніщо). Буття і ніщо не можуть існувати один без одного. Небуття мислиться як відносне поняття, в абсолютному сенсі небуття немає (Не можна помислити небуття, "небуття ні" вважали ще в період зародження філософії, Парменид). Перехід в небуття мислиться як руйнування цього виду буття і перехід його в іншу форму буття (напр., смерть). З іншого боку, з Платона бере початок традиція, що зараховує небуття до ключових категорій онтології (вчення про буття), наряду, напр., з абсолютом, буттям, богом, яка відкидає принцип ні "з чого нічого не виникає" (особливо розвинена ця традиція була в християнській філософії, яка роздумувала над одним з основних християнських догматів, - творінням світу богом ні з чого).

78. Розкрийте зміст синергетики як концепції розвитку.

Важлива роль в дозволі виникаючих методологічних утруднень належить тому, що виник в XX в. новому напряму наукових досліджень — синергетиці (від греч. synergos — зв'язок, узгодження). Маючи міждисциплінарне значення, принципи синергетики дозволяють вибудовувати нові пояснювальні моделі багатьох природних, соціальних, культурних процесів. Основним процесом досліджень для синергетики виступають процеси самоорганізації в складних, відкритих, нерівноважних об'єктах-системах. Її цікавлять два типи трансформації:

а) перехід від хаосу до порядку, тобто процес виникнення нових форм;

б) перехід від порядку до хаосу, тобто деструктивні процеси розпаду систем.

Синергетичне світобачення дозволяє звернути увагу на таку особливість соціально-правової реальності, як незліченну множину неконтрольованих і непрогнозованих неопределенностей. Саме вони здатні виступати в ролі випадкових чинників, які своїми діями на події і обставини роблять останні непідвладними тотальній регламентації. Синергетика неспростовно доводить, що мрії про суспільство, яке було б повністю підконтрольне і існувало б виключно в руслі однозначних управлінських дій, — це утопічні ілюзії. Але оскільки тотальний контроль і абсолютний соціальний порядок в принципі неможливі і локальні ареали свободи завжди існуватимуть в різних соціальних «нішах», то можна припускати, що в цих не контрольованих законом «нішах» існуватимуть і вогнища злочинності.

79. Розкрийте суть і співвідношення понять “парадигма”, “наукова революція”.

Парадигма (англ. paradigm) –поняття, яке використовується в історії філософії і культури для характеристики примату ідеального над матеріальним,  . Парадигма – це та точка зору, яка є тривалою, усталою. Східна парадигма – форму-вання раціоналістичного підходу.Істотною особливістю східної філософії була її “розмитість” меж  між людиною і природою. Деякі з цих течій не відкликали авторитету Вед, й тому їх називали  ортодоксальними.   Західна – домінує наївно-матеріалістична позиція. Починаючи з доби відродження  людина є тим центром, навколо якого міркують філософи нового часу, просвітники, класики німецької філософії. Звеличується при цьому розум як філософська категорія – й не лише як засіб пізнання,  а й чинник перед визначення розвитку людини, природи й суспільства.

Функціоналістська парадигма дає змогу поглянути на суспільне життя як на більш чи менш успішне виконання великого, але скінченого ряду соціальних функцій, де індивіди, соціальні групи й суспільства є змінними, які ми можемо підставляти у формули, що об'єднують вищезгадані соціальні функції. Соціальна філософія, створюючи різні моделі суспільства, звертається до цієї парадигми з самих витоків свого існування, адже що таке ці моделі, як не своєрідні функціональні формули.

Поняття наукової революцiї багато авторiв пояснюють по аналогiї соцiальної революцiї: це перетворення, якi руйнують старий стиль наукового мислення,наукову картину свiту. Але тим самим недостатньо враховується специфiка наукової дiяльностi, головну роль в якiй грають науковi традицiї.

Наукова революція – це якісне перетворення наукового уявлення ученого про світ.

Поняття "наукова революцiя" виконує в методологiї Куна конс­­­труктивне значення. Для нього «наукові революції - це такі некумулятивні епізоди розвитку науки, під час яких стара парадигма заміщується цілком або частково новою парадигмою, несумісною зі старою» . Таким чином, наукова революція – це, фактично, період формування нової парадигми.

У книзi "Структура наукових революцiй" виокремлюють бiльш нiж двад­­­цять визначень поняття "парадигма".

Впроваджені поняття парадигми і наукової революції значною мірою сприяли подоланню неопозитивістської традиції у філософії науки й оформленню постпозитивізму, соціології і психології науки.