51. Сучасна наукова картина світу.

Наукова картина світу - це цілісна система уявлень про загальні властивості і закономірності природи, що виникла в результаті узагальнення основних природничонаукових понять і принципів.
Найважливіші елементи структури наукової картини світу - міждисциплінарні концепції, що утворюють її каркас. Концепції, що лежать в основі наукової картини світу, є відповідями на сутнісні основоположні питання світу. Ці відповіді змінюються з плином часу, в міру еволюції картини світу, уточнюються і розширюються, однак сам "запитальник" залишається практично незмінним принаймні з часів мислителів класичної Стародавньої Греції.

Сучасна природно-наукова картина світу надзвичайно складна і проста одночасно. Складна тому, що здатна поставити в глухий кут людини, яка звикла до согласующимся зі здоровим глуздом класичним науковим уявленням. Ідеї ​​початку часу, корпускулярно-хвильового дуалізму квантових об'єктів, внутрішньої структури вакууму, здатної народжувати віртуальні частинки, - ці та інші подібні новації надають нинішньої картині світу трошки "божевільний" вигляд, що втім, є минущим (коли - то й думка про кулястість Землі теж виглядала зовсім "божевільною").
Але в той же саме час ця картина велично проста і струнка. Ці якості додають їй провідні принципи побудови та організації сучасного наукового знання:
системність,
глобальний еволюціонізм,
самоорганізація,
історичність.
Дані принципи побудови сучасної наукової картини світу в цілому відповідають фундаментальним закономірностям існування і розвитку самої Природи.
Системність означає відтворення наукою того факту, що спостережувана Всесвіт постає як найважливіша з всіх відомих нам систем, що складається з величезної кількості елементів (підсистем) різного рівня складності та впорядкованості.
Системний спосіб об'єднання елементів висловлює їх принципову єдність: завдяки ієрархічній включення систем різних рівнів один в одного будь-який елемент системи, виявляється, пов'язаний з усіма елементами всіх можливих систем. (Наприклад: людина - біосфера - планета Земля - ​​Сонячна система -Галактика і т.д.). Саме такий принципово єдиний характер демонструє нам навколишній світ. Таким же чином організовується відповідно і наукова картина світу, і що дає її природознавство. Всі його частини нині найтіснішим чином взаємопов'язані - зараз практично вже немає жодної "чистої" науки, все пронизане і перетворено фізикою і хімією.
Глобальний еволюціонізм - це визнання неможливості існування Всесвіту і всіх породжуваних нею менш масштабних систем поза розвитку, еволюції. Еволюціонує характер Всесвіту також свідчить про принципову єдність світу, кожна складова частина якого є історичне наслідок глобального еволюційного процесу, розпочатого Великим вибухом.
Самоорганізація - це спостерігається здатність матерії до самоусложненію і створення все більш упорядкованих структур у ході еволюції. Механізмпереходу матеріальних систем у більш складне і впорядкований стан, мабуть, подібний для систем усіх рівнів.
Ці принципові особливості сучасної природничо-наукової картини світу і визначають у головному її загальний контур, а також сам спосіб організації різноманітного наукового знання в щось ціле і послідовне.
Однак у неї є і ще одна особливість, що відрізняє її від колишніх варіантів. Вона полягає у визнанні історичності, а, отже, принципової незавершеностісправжньої, та й будь-який інший наукової картини світу. Та, яка є зараз, породжена як попередньою історією, так і специфічними соціокультурними особливостями нашого часу. Розвиток суспільства, зміна його ціннісних орієнтацій, усвідомлення важливості дослідження унікальних природних систем, в які складовою частиною включений і сама людина, змінює і стратегію наукового пошуку, і ставлення людини до світу.
Але ж розвивається і Всесвіт. Звичайно, розвиток суспільства і Всесвіту здійснюється в різних темпоритму. Але їх взаємне накладення робить ідею створення остаточної, завершеною, абсолютно істинної наукової картини світу практично нездійсненною.
52. Технократизм та технократичне мислення: сутність та особливості.

Технокра́тія (грец. τέχνη, «майстерність» + грец. κράτος, «влада») — ідеологія створення мерітократичного суспільства, де влада належить науково-технічним спеціалістам^[1] та суспільство, створене на її основі. Ідею технократії, як влади науково-технічних спеціалістів, описав Торстейн Веблен у соціальній утопії «Інженери та Цінова Система» (1921) та інших творах.

Головними постулатами технократизму є:

• особлива роль належить технократичному мисленню, що засновується на фундаменті наукового знання;

Основними аргументами, які конфліктологи висунули на рубежі "гарячих шестидесятих" проти тези Т. Парсонса про стабільність як атрибуту суспільства, були такі:

• розподілом засобів до життя займається група людей. Вона протистоїть всьому суспільству. Тому конфлікт є неминучим;

• політична влада захищає існуючий економічний порядок розподілу суспільного продукту. Вона теж протистоїть суспільству. Тому конфлікт між нею і народними масами об'єктивно обумовлений;

• в будь-якому суспільстві діє висхідний ланцюжок: гроші — влада — цінності — ритуал. Від першого до останнього компонента повсюду наявним є зштовхування інтересів протилежних соціальних груп. Отже, конфлікти породжуються всією системою суспільних відносин;

• в будь-якому суспільстві мас місце примус одних іншими, бо лише одні володіють засобами виробництва. Таким чином, соціальний конфлікт є продуктом економічних відносин.

53. Практика: сутність, види та роль в людській життєдіяльності.

Практика-доцільна діяльність людей,перетворення обєктивної діяльності.

Практика включає в себе перетворення людиною природи і суспільства,людини як у фізичному так і в інтелектуальному аспектах,медицини,самої себе.

    Види практики:  виробнича,соц.-історична,наукова.

         Роль практики:

• є основою і джерелом пізнання;
• є рушійною силою пізнання;
• є метою,ціллю пізнання;
• є критерієм істиності пізнання,бо будь-яке знання перевіряється практикою і якщо практика підтверджує знання то вона є істинним.

54. Проблема творчості та її філософське тлумачення

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, науковівідкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).

Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний «механізм» протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи.

Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер. Так, у діалозі «Бенкет» зустрічається таке визначення творчості:

Фундаментальні зміни прийшли з початком християнської епохи, з концепцією створення (лат. creatio) Богом світу з нічого. «Creatio» мало інше значення ніж «facere» («робити»), це творення розглядалося як вольовий акт і вже не використовувалося по відношенню до людської діяльності.

В епоху Ренесансу навпаки, просякнута вірою у безмежні творчі можливості людини. Поступово «творчість» все більше усвідомлюється насамперед як художня творчість, виникає інтерес до постаті художника і самого акту творчості, все виразніше виступає і тенденція розглядати історію як продукт людської творчості. Польський поет Мачей Казімєж Сарбевський почав використовувати це слово щодо поезії. Проте тривалий час таке розуміння творчості наражалося на критику через тлумачення терміну як акту творення з нічого.

В епоху Просвітництва творчість пов'язується із здатністю людини до уявлення і розглядалася. Англійські емпіристи (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж. Локк, Д.Юм) трактували творчість як певну комбінацію вже існуючих елементів, творчість таким чином була близька винахідництву. Завершена концепція творчості у 18 століття створюється І. Кантом, що спеціально аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уяви, що виступає як сполучна ланка між розумом і почуттєвим досвідом. Вчення Канта було продовжено Шеллінгом, який розглядав творчу здібність в єдності свідомої й несвідомої діяльності людини. Погляд на художника як на генія, що творять з натхнення досяг своєї кульмінації в епоху Романтизма, творчість художника і філософа вважалася вищою формою людської життєдіяльності, в якому людина стикається з «абсолютом».

В ідеалістичній філософії кінця 19- 20 століть творчість розглядається переважно у протилежності механічно-технічній діяльності. При цьому, якщо філософія життяпротиставляє технічному раціоналізму творчий природний початок, то екзистенціалізм підкреслює духовно-особистісну природу Творчість У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана А. Бергсоном («Творча еволюція», 1907): творчість як безперервне народження нового становить сутність життя. Уся дійсність розглядається філософом як «безперервний ріст і нескінченна творчість».^[2] Найбільш адекватною формою існування вважають творчість і екзистенціалісти. М. Бердяєв(«зміст творчості», 1916) розглядає творчість як «діло богоподібної свободи людини, розкриття в ньому образу Творця»^[3].

Філософія прагматизму і позитивизму навпаки, розглядає творчість як винахідництво, ціль якого — вирішувати завдання, поставлену певною ситуацією. Марксистська філософія визначає творчість як «діяльність людини, що перетворить природний і соціальний мир відповідно до мет і потребами людини й людства на основі об'єктивних законів дійсності»^[4]. На думку В. І. Леніна для творчості «необхідне забезпечення більшого простору особистій ініціативі, індивідуальним схильностям, простору думки й фантазії»^[5]

55.Сутність людини в історико-філософському контексті. Есенційний та екзистенційний підходи до тлумачення сутності людини.

До філософів античності, які приділяли особливу увагу аналізу людини та особистості, а також причин її асоціальності, насамперед, слід віднести давньогрецьких мислителів Платона, Арістотеля, а також давньоримських - Цицерона та Лукреція Тіта Кара.

Що стосується філософських поглядів на людину, то їх пронизує дуалізм: середньовічні філософи, подібно до античних мислителів, вважали, що людина складається з душі та смертного тіла -божественної та земної, сакральної та гріховної складових. Слід також відзначити, що поняття людської особистості в цю добу перебуває на початковій стадії формування і лише у творах представників пізньої схоластики набуває більшої конкретизації: під особистістю починають розуміти душу конкретної людини, яка обумовлює її розумові здібності, моральність та вольові якості. Зазначимо, що цей термін здебільшого вживається стосовно людини, яка подолала пута тілесного начала, тобто Ісуса Христа, а також інших священних для християн осіб.

Відмітимо також характерні відмінності поглядів середньовічних філософів від поглядів мислителів античності. По-перше, античні мислителі наділяли душу одночасно як моральними, доброчесними, так і негативними, асоціальними атрибутами – середньовічні ж філософи вважали, що моральність та доброчесність притаманні лише душі людини, а все гріховне є атрибутом тіла. По-друге, середньовічні мислителі стверджували, що нормальний стан особистості не зводиться до простого панування розумової, моральної складової людини над нерозумовою; вони постійно акцентували увагу на опозиції - постійній боротьбі між ними, у ході якої відбувається приборкування нечистих, нерозумових та гріховних тілесних потягів. Ми також можемо бачити, що доброчесна поведінка особистості, згідно із середньовічною філософською ідеєю, є певним різновидом аскетизму, продуктом перемоги духовної, моральної складової людини над плотською. Вирішальним чинником, завдяки якому така перемога стає можливою, вважалася всеосяжна віра людини в Бога, Ісуса Христа, та слідування заповідям Євангелія, внаслідок чого особистість отримує духовну підтримку і стає моральною та доброчесною.

Ми також можемо бачити, що головною причиною асоціальної, злочинної поведінки (гріха) середньовічні філософи вважали слабкість віри в Бога, яка, у свою чергу, призводить до послаблення душевного, розумового та вольового контролю над низькими тілесними жаданнями і, зрештою, до “отваринення” людини та падіння її моральності. Підсумовуючи вищевикладене, ми можемо зробити висновок, що мислителі Середньовіччя певним чином поділяли античні погляди на ендогенні причини асоціальності, які криються у природі людини, але надавали їм християнського теологічного “забарвлення”.

Екзистенційний підхід витлумачує людину як «екзистенцію», від лат. «exista» — «існую», тобто посутньо не загальну, однократну істоту. Перевага віддається людській ситуації з одночасним акцентуванням на ірраціональних можливостях людини. Зосередженість на специфічно людському існуванні в світі замикає представників екзистенційного підходу на опосередкованому відношенні до феномену людини і зупиняє їх на судженнях та предметно-логічній думці. Вбачаючи призначення людини у виході «за межі», прихильники людського існування розуміють цей процес як порушення сталості, який супроводжується трансформацією чи то «перевертанням» природних вимірів людини.

Есенційний підхід робить ставку на категорію сутність.

Сутність — категорія онтології на позначення внутрішнього, ті особливості предмета, за межі яких людина не може вийти і які осягає розумом. Це становлення, зусилля чого-небудь.

Есенційний підхід прагне віднайти «специфічно людську» рису, не відмінну від інших рис, яка виявляє людину власне іншою (необмеженою, повною) істотою, що не закута в рамки детерміністичного світу. Проте, занурившись у власне розуміння есенційності, представники есенційного підходу продемонстрували набір людських «першосутностей».

І екзистенційний, і есенційний підходи у своїй суперечці між сутністю й існуванням на користь одного намагались віднайти способи самотворення людини як особистості. Через нехтування іншої сторони, продемонстрували одномірне розуміння феномену людини і гнучкість (багатогранність) особистості у процесі звертання до підстави.

56. Проблемність людського буття: філософське осмислення.

Філософська думка завжди прагнула дати лад багатоманітності людського буття, певним чином упорядкувати його численні вияви й виміри, її штовхала до цього не тільки одвічна потреба людського духу віднаходити й творити єдність у всьому, а й життєво-практична потреба людини стверджувати своє буття як улаштоване, цілісне, за можливості гармонійне. Проте одвічне переважання буття над будь-якою думкою змушувало всіх філософів угамовувати свої прагнення до вичерпного осягнення й мисленого упорядкування людського буття. Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки. людськість стверджує себе тим, що відмежовується від нелюдства. Але здійснити це відмежовування вона може лише тим, що не опускається до рівня нелюдства, а включає його в своє морально-правове поле, тобто певним чином визнає його за "своє". Щоб людяність зберігалася, міцніла й удосконалювалася, вона мусить стверджувати людяність навіть щодо нелюдства. Розмаїтість і розбіжність набутих філософською думкою визначень людини є свідченням численності та інтенсивності спроб осягнути людину в її сутності. Й чим більше взнавали філософи про людину істотного, тим менш категоричними ставали їхні судження про неї, тим більш загадковою й гідною мисленого зусилля ставала для них людина.