38. Свідомість: сутність та властивості.

Свідомість – форма прилуче-ння людини до світу духу і системоутворюючого конята-нта всіх форм духу. Резуль-татом відображення на рівні свідомості є образ. Свідомість являє собою духовне створе-ння людини і світу. Структура свідомості: - компонентна; - за типом суб’єкта і об’єкта свідомості; - рівнева; -функціональна. Компонентна структура – знанна; норми; цінності.За типом суб’єкта – індиві-дуальна, групова форма вияву, суспільна форма вияву, загально-людська. Об’єктами виступають – вчинки, почуття, переживання. Рівнева – надсвідоме, свідоме, півсвідоме. Надсвідоме – за певних умов являє результат відображення. Підсвідоме – образ того, що ми уже відформували, призвело до формування образу того, що іноді може керувати нашими діями.Властивості свідомості: - універсальність – є виміром буття і пронизує всю людську життєдіяльність; - системність – полягає в тому, що поєднує упорядковані елементи, які мають між собою якісь зв’язки; - комунікативність – смисловий зв’язок між суб’єктами, індивідуальне та надіндивідуальне спілкування, зв’язок з мовою; - об’єктивність – спрямована на відображення реально-існуючої дійсності; - суб’єктивність – свідомість позбавлена предметних властивостей.

Функції свідомості: світо-глядна; пізнавальна, орієнта-ційна, нормативна, регуля-торна, рефлексивна, конструк-тивна, діяльнісно-творча, пра-гностична, виховна.

39. Свідомість як філософська проблема.

До філософських проблем свідомості належить насамперед проблема її походження; це повинно бути зрозумілим у загальному плані хоча б тому, що ми досить часто, намагаючись дещо зрозуміти, шукаємо його коренів, тобто звертаємося до питання про його походження. походження людини та походження свідомості – дійсно є багато спільного, а також спостерігається їх певне перехрещення, але існують при цьому і відмінності. Наприклад, анатомічна та генетична спорідненість людини із вищими тваринами спрямовує пошук коренів людини у бік природної еволюції, проте досить суттєва відмінність свідомості людини від інтелектуальних дій тварин і навіть від психологічних процесів змушує питання про свідомість розглядати окремо. І змістовно наголос тут падає на інше: на те, якими характеристиками, невластивими для інших видів реальності, володіє свідомість та як ці характеристики впливають на людську поведінку.

Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину, Бог “вдунув у неї дух живий”, наділивши, таким чином, людину часткою божественного світла. Власне людська свідомість із її найпершими властивостями постає вже наслідком відомого із Святого Письма гріхопадіння: саме внаслідок нього людина почала розрізняти добро та зло, а, отже, почала сприймати дійсність не цілісно, а частково, фрагментарно.

Дуалістична концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині, і робить звідси висновок про існування в світі двох родів явищ (або двох субстанцій) – матеріальних та ідеальних. Вони існують і тісному переплетінні між собою, а всі явища дійсності постають лише різними мірами їх єдності.

Концепція єдиного інформаційного поля базується на тезі, яка не викликає серйозних заперечень: усі процеси світу супроводжуються обміном інформації. Тому логічно припустити, міркують її прихильники, що існує єдине поле інформації усіх світових процесів та явищ. Людська свідомість — один із проявів інформаційних процесів, можливо, найяскравіший. Як буде показано далі, людську свідомість не можна звести до інформації, але, безперечно, вона має до неї прямий стосунок.

“трудова теорія” не пояснює, чому при наявності “праці із знаряддями” історичний процес формування свідомості був фактично або взагалі відсутній, або загальмований на дуже тривалий час. Справедливі також зауваження, згідно з якими саме виготовлення знарядь праці потребувало досить розвиненого інтелекту. З іншого боку, зв'язок мислення та пізнання з технологіями людської праці досить очевидний.

40. Проблема несвідомого та її філософське тлумачення.

Під несвідомим розуміється сукупність психічних явищ, станів, що існують поза людської свідомості і не піддаються контролю з його боку. До сфери несвідомого належать, наприклад, інстинкти, від яких людина як біологічна істота не вільний. Інстинкти можуть породжувати у людини підсвідомі бажання, емоції, вольові імпульси, які пізніше можуть потрапляти в область свідомості. Несвідоме дає про себе знати завдяки тому, що воно здатне переробляти отриману мозком інформацію, хоча процес цієї переробки вислизає від контролю свідомості. Завдяки включенню несвідомого зменшується навантаження на свідомість і збільшуються можливості людини в науковому або художній творчості. психіатр і психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939). Він відкрив цілий напрям у філософській антропології та медицині, згідно з яким несвідоме є і найважливішим фактором людського існування, і глибинною причиною ряду психічних захворювань. Що виникають у людини під впливом різних обставин його життя «комплекси» витісняються зі свідомості в область несвідомого і можуть потім спричинити душевну хворобу. Розроблений Фрейдом метод виявлення таких «комплексів» з доведенням їх до свідомості пацієнтів виявився досить ефективним при лікуванні багатьох хворих.

У вченні Фрейда людина змушена постійно мучитися і розриватися між біологічними потягами та усвідомлюваними соціальними нормами, між свідомим і несвідомим, між «інстинктом життя» і «інстинктом смерті». Але в підсумку біологічне несвідоме виявляється визначальним, бо фрейдовських людина – це, перш за все, еротична істота, що керується несвідомими інстинктами. Тим не менш розроблені Фрейдом психоаналітичний підхід до людини придбав цілий ряд прихильників і послідовників, ідеї яких сприяли модифікації фройдівського психоаналізу і появі неофрейдизму.

41. Самосвідомість: її природа і специфіка.

Самосвідомість є феноменом свідомої поведінки індивіда, бо у самосвідомості є інстанція регуляції поведінки індивіда. Самосвідомість є відношенням, яке опосередковане відношенням іншого, тобто відношенням спонтанності. Самосвідомість дає людині можливість відбутися як самості. Інший з’являється в самосвідомості як об’єкт мого спостереження. В самосвідомості поєднуються 2 бачення, бо людина як О-т самосвідомості – це людина, як вона себе спостерігає, відчуває, а з іншого боку вона це співставляє з тим, як вона мислиться, з її точкою зору іншими. Самосвідомість завжди опосередкована реальними відношеннями. За Сартром, баченням інших є перш за все Бог. Самосвідомість не обмежується відношенням присутності іншого. Вона пов’язана з тим, що для нас є важливим не просто як погляд іншого, а як визнаність наших дій і вчинків. Тому самосвідомість формується в інтерперсональних відносинах „Я-Ти”. Самосвідомість усвідомлює власні дії, оцінює їх. Самосвідомість є багатошаровою,тобто включає в себе декілька елементів, бо людина співставляє в своєму уявленні своє призначення з тим, що роблять відповідні групи людей, тобто ідентифікує свою поведінку з поведінкою інших.

Самосвідомість - самий високоорганізований психічний процес. Воно формується при взаємодії з іншими людьми, головним чином з тими, з ким виникають особливо значимі контакти. Однак самосвідомість зв’язана не тільки із впливом цих контактів, але й із самооцінками, які залежать від співвідношення успіхів і домагань, тобто від успішності діяльності людини.

Головна функція самосвідомості - зробити доступними для людини мотиви й результати його вчинків і дати можливість зрозуміти, який він є насправді, оцінити себе; якщо оцінка виявиться незадовільної, то людина може або зайнятися самовдосконаленням, або, включивши захисні механізми, витиснути ці неприємні відомості, уникаючи впливу, що травмує, внутрішнього конфлікту. Тільки завдяки усвідомленню своєї індивідуальності, виникає особлива функція самосвідомості, захисна, прагнення захистити свою індивідуальність від погрози її нівелювання. На цій основі й розвивається ряд захисних механізмів.

42. Пізнання та його філософське тлумачення. Види пізнання.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ

Багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення в різних видах пізнання:

1) буденне, повсякденне, життєво досвідне – це втілення пізнавального процесу в повсякденне життя людей, результати якого виступають як життєва мудрість, здоровий глузд.

2)Практичне пізнання – це набуття досвіду в певних видах практичної діяльності.

3) Ціннісне пізнання, що включає в себе художнє, релігійне, моральне, що включає осягнення норм, принципів, цінностей.

4) Наукове.

5)Філософське.

43. Пізнання як процес. Назвіть основні закономірності процесу пізнання.

Процес пізнання – це діалектична взаємодія рівнів та форм пізнання. Основними рівнями є чуттєвий і раціональний рівні пізнання.

Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об’єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, “повторення” в ідеальній формі того, що є. Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або тіщо дійсно існували) предмети, процеси і явища, але й усіх їх можливі модифікації. Інакше кажучи пізнання вілображає загальне.

                Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а “конструктивні схеми” речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем” (дійсність, наявний стан речей), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливості. Щоб реалізуватись у практиці, можливості повинні бути зафіксовані у всьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після цього запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного “чуттєвого”, (у субстраті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

44. Особливості чуттєвого та раціонального пізнання та їх роль у формуванні системи знань.

Чуттєве й раціональне пізнання генетичне (в історії становлення людини і в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і є взаємопов'язаними сторонами пізнання. У цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак: як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне й дискусійне тощо, їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання — необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується могутність пізнання. Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не потрібно розуміти лише як зовнішній. Насправді вони взаємопроникають одне в одне. Людина відчуває, сприймає, уявляє як мисляча істота, що здатна мислити, і в цьому принципова відмінність її чуттєвого пізнання від відображення світу твариною. Навіть на рівні відчуттів помітна ця властивість (точніше, сутність) людини. Оскільки в людське сприйняття вплітаються й інтелектуальні моменти, сприйняття будь-якого предмета одразу, часто несвідомо, неусвідомлено асоціюється з певними поняттями. Людина миттєво вирішує питання: що я бачу? Якого роду предмет, що мною сприймається? До кожного сприйняття застосовується набутий суб'єктом досвід, його знання. Предмет, який мислено сприймається, має назву, а слово узагальнює, в слові виражене поняття. Сформовані у свідомості схеми мисленої діяльності ("схеми розуміння") організовують і процеси сприйняття та уявлення, надаючи їм активно спрямованого характеру.

Зв'язок чуттєвого і раціонального проявляється також у тому, що потрапивши на недоступні органам чуття рівні реальності, абстрактне мислення знову заперечує перехід до практики, тобто створює образи-проекти, які можуть бути реалізовані в практичній діяльності.

45. Пізнання і теорія істини. Сучасні концепції істини.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.

Істина (грец. aletheia, букв. -" Нескритность ") - знання, що відповідає своєму предмету, що збігається з ним. До числа основних властивостей, ознак істини можна віднести: об'єктивність за своїм зовнішнього джерела і суб'єктивність за своїми внутрішніми ідеальним змістом і формою; процесуальний характер (істина є процес, а не "голий результат"); єдність абсолютного, стійкого (тобто " вічні істини ") і відносного, мінливого в її утриманні; взаємозв'язок абстрактного і конкретного (" істина завжди конкретна ").

Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.

Щоб розширити горизонти нашого розуміння проблеми істини, розглянемо різноманітні інтерпретації цієї проблеми.

У сучасній філософії особливо чітко виділяються три концепції істини: концепція відповідності (кореспонденції), когеренціі і прагматичності.
В античності винайшли концепцію відповідності. Істину виділяли в тому, що наявні речі інтерпретувалися як вияви ідеї (за Платоном) або форми (за Аристотелем).

• У середньовічній християнській філософії істину вбачали у Богові, в його одкровенні.

• У Новий час як істинне знання розглядали відомості, які містяться в почуттях (Бекон, Локк), а також ясних ідеях (Декарт, Лейбніц).

• У XX ст. аналітики (неопозитивісти) спочатку дотримувались концепції відповідності. А саме, з'ясовували відповідність суджень і умовиводів дійсному стану справ, фактам. Згодом почали багато говорити про взаємоузгодженість суджень (Карная), тобто концепцію відповідності було доповнено когерентною концепцією істини. Нарешті, частина аналітиків, прихильників визначення значення слова як його використання (за Вітгінштайном) фактично розвивають прагматичну концепцію істини. Із сучасних філософів саме аналітики займаються проблемою істини найбільш ґрунтовно.

• Феноменологи з вихідних чуттєвих вражень конструюють ейдоси і поняття, а потім оцінюють зовнішній світ на їхній основі. Прагматичну концепцію істини вони майже не використовують.

• Герменевтики вважають істиною вдалий контакт речі з людиною, речі відкриваються, і відбувається злиття горизонтів речі й людини. Аналітики приписують ознаки істинності судженням, герме-невтики самим речам (порівняйте: істинний друг).

• Постмодерністи ставляться до проблеми істини без поваги. Будь-який текст у них має багато змістів, а смисл вони розуміють як почуття, значення зовнішнього світу як критеріїв істини фактично спростовують.

46. Наука як соціально-культурний феномен.

Наука, маючи численні визначення, виступає в суспільстві в трьох основних іпостасях. Вона розуміється або як форма діяльності, або як система чи сукупність дисциплінарних знань, або ж як соціальний інститут. У першому випадку наука розуміється як особливий спосіб діяльності, спрямований на фактично вивірене і логічно упорядковане пізнання предметів та процесів навколишньої дійсності. У другому тлумаченні, коли наука виступає як система знань, що відповідають критеріям об'єктивності, адекватності, істинності, наукове знання намагається забезпечити собі зону автономії і бути нейтральним стосовно ідеологічних і політичних пріоритетів. Третє розуміння науки, підкреслює її соціальну природу й об'єктивує її буття як форму суспільної свідомості. Тут наука зв'язана з іншими формами суспільної свідомості: релігією, політикою, правом, ідеологією, мистецтвом тощо. Наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості, пов'язана з виробництвом науково-теоретичного знання, ставить певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, систему норм і цінностей. Сьогодні наука розглядається насамперед як соціокультурний феномен. Це означає, що вона залежить від різноманітних сил, що діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті, тяжіє до компромісів і сама значною мірою детермінує суспільне життя. Тим самим фіксується двоякого роду залежність: як соціокультурний феномен наука виникла як відповідь на потребу людства у виробництві й отриманні істинного, адекватного знання про світ, й існує, помітно впливаючи на розвиток усіх сфер суспільного життя. Наука розглядається в якості соціокультурного феномену тому що, коли мова йде про дослідження її джерел, межі того, що ми сьогодні називаємо наукою розширюються до меж “культури”. З іншого боку, наука претендує на роль єдино стійкого й “справжнього” фундаменту культури в цілому в її первинному — діяльнісному і технологічному — розумінні.Наука, як соціокультурний феномен, вплетена усі сфери людських відносин, вона впроваджується й у базисні підвалини відносин самих людей, і в усі форми діяльності, пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням речей. Звідси стає зрозумілою культурно-технологічна функція науки, що пов'язана з обробкою людського матеріалу — суб'єкта пізнавальної діяльності, включення його в пізнавальний процес.

47. Форми та методи наукового пізнання.

Форми: -ідея, - гіпотеза, - припущення, - висновки, - концепції і т. д.

Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Наукова теорія – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів.

Методи пізнання:1.Методи емпіричного,чуттєвого,наукового пізнання:-спостереження,-вимірювання,-опис,-експеремент.Спостереження-багатократне споглядання, більш осяжні знання, більш об’єктивний характер.Вимірювання –більш об’єктивні знання. Опис-співставлення нових знань з попереднім знанням.2.Методи теоретичного наукового пізнання:-індукція,-дедукція,-аналіз,-синтез,-моделювання,-експеремент.Індукція –відформування теоретичних на основі емпіричних і загальних на основі одиничних.Дедукція-від загальних до конкретних. Аналіз-спроба дороблення існуючої системи знань і формування нової більш вузької системи знань, об’єктивними і конкретними. Синтез-обєднання певних знань,формують нову систему знань, які формують основу всього цілого. 3 Історичні методи:-метод історичної аналогії,-метод експертних оцінок,-екстроболяції.Історична аналогія- певна повторюваність розтягнута в часі. Експертна оцінка-використання уже набутої інформації, знань, підати аналізу нинішнього буття. Екстрабуляція-використовує набутті знання для пояснення інших об’єктів.

48. Наука та основні закономірності її розвитку.

Наука — це процес творчої діяльності з отримання нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів.

Найважливішими закономірностями розвитку науки вважаються наступні:

1)Обумовленість розвитку науки потребами суспільно-історичної практики. Це – головна рушійна сила або джерело розвитку науки

2) Відносна самостійність розвитку науки. Які б конкретні задачі ні практика ставила перед  наукою, вирішення цих завдань може бути здійснено лише після досягнення певних ступенів розвитку самого процесу пізнання дійсності, який здійснюється в порядку послідовного переходу від менш глибокої сутності до все більш глибокою.

3)Спадкоємність у розвитку ідей і принципів, теорій та понять, методів і прийомів науки, нерозривність усього пізнання дійсності як внутрішньо єдиного цілеспрямованого процесу

4). Поступовість розвитку науки при чергуванні періодів відносно спокійного (еволюційного) розвитку і бурхливої (революційної) ломки теоретичних основ наукі, системи її понять і уявлень

5). Взаємодія і взаємозв'язок усіх складових галузей науки, в результаті чого предмет однієї науки може і повинен досліджуватися прийомами і методами інших наук. У результаті цього створюються необхідні умови для більш повного і глибокого розкриття сутності і законів якісно різних явищ

6).Свобода критики, безперешкодне обговорення спірних або незрозумілих питань науки, відкрите і вільне зіткнення різних думок. У результаті такої боротьби долається неминуча однобічність різних поглядів на об'єкт дослідження і виробляється єдине погляд, більш адекватне самій дійсності

7).Диференціація та інтеграція наукового знання. Диференціація наукового знання проявляється у виділенні окремих розділів науки у відносно самостійні дисципліни зі своїми завданнями і специфічними методами дослідження. Чим глибше наука проникає в деталі, тим краще вона розкриває зв'язки між різними областями дійсності, а звідси інтеграція наукового знання – формування наук, які вивчають властивості і відносини, загальні для великої кількості різноякісні об'єктів. Чим більше наука розкриває загальні зв'язки речей, тим краще вона усвідомлює суть деталей

8). Математизація науки. Сучасна наука характеризується проникненням математики в різні галузі знання. Нині є доступ не лише до глибоких проблем природознавства, але і до області соціальних досліджень вимагає найтонших математичних методів. Швидкому процесу математизації наук сприяє розвиток електронно-обчислювальної техніки’
49. Особливості методологічного мислення сучасної науки.

Методологія — це вчення про методи, принципи, підходи до пізнання й перетворення світу, сукупність прийомів дослідження у будь-якій науці. Методологія є спеціальною формою рефлексії над науковим пізнанням, особливий тип усвідомлення науки. Сучасна методологія не обмежується вивченням методів і прийомів наукового пізнання і дослідження. Вона досліджує також основу, структуру і властивості наукового пізнання, його генезис і функціональні закономірності розвитку і трансформації. На рівні методології створюються умови визначення адекватної аксіології науки — системи критеріїв і оцінок наукової діяльності та її результатів, таких, як істинність, об’єктивність, раціональність, ефективність, прагматичність тощо (табл. 5).

Однією з найактуальніших проблем сучасного стану розвитку методології науки є проблема виділення поряд з емпіричними та теоретичними рівнями наукового пізнання ще й метатеоретичного рівня. У сучасній філософії такі конструкції зустрічаються в методологічних концепціях Т. Куна, І. Лакатоса та інших філософів. Це насамперед поняття «парадигми», «стилю мислення», «картини світу», «архетипу наукового мислення».

Парадигма (від грец. παράδειγμα — приклад, взірець) — це інтегральна характеристика тієї чи іншої науки в певну епоху. Вона включає до себе: по-перше, символічні узагальнення (формалізовані компоненти теорії); по-друге, картину світу (модельні уявлення, образи об’єктів науки); по-третє, загальноприйняті у даному співтоваристві вчених методологічні вимоги й ціннісні орієнтації; по-четверте, загальноприйняті в наукових колах зразки опису, пояснення, базисні приклади розв’язання конкретних наукових проблем.

Стиль мислення — це певний історично конкретний тип мис­лення, який будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фунда­ментальних теорій. Стиль мислення називають також стратегією в історії пізнання.

Наукова картина світу (НКС) — це сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагмента об’єктивної реальності, що визначається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності в даній науці.
50. Охарактеризуйте зміст і особливості основних типів раціональності.

За визначенні типів раціональності Вебер йшов шляху виявлення соціологічного аспекти релігії (з яким він пов'язує її вплив на процес історичного поступу), вирушаючи від розгляду того, який спосіб ставлення до світу «задається» - перебуваючи із ним «виборчому спорідненості» – тим чи іншим комплексом релігійних «ідей», ув'язнених у відповідної «картині світу». За підсумками зіставлення світових релігій Вебер зміг виділити три найзагальніших типи, три способи ставлення до «світу», заключающих у собі відповідну установку, виділяючи спрямованість діяльності людей, вектор їх соціальної дії.

Перший він сполучає з конфуціанським і даосистським релігійно- філософським поглядом, які мають поширення в Китаї. Другий – з індуістським і буддистським, поширеним таки в Індії. Третій – з іудаістським і християнським, що виникли на Близькому сході з'явилися й розповсюджилися у Європі, а згодом і Американському континенті.

Перший Вебер визначив як пристосування до світу, другий – як втеча у світі, третій – як опанування світом. Цим початковим мировідношенням обумовлений, відповідно до Веберові, і відповідні тип раціональності, ставить загальне напрям наступної раціоналізації – як у межах «картини світу», і у самому світі.

Людина оволодіває світом через його пізнання, але ці пізнання неспроможна бути абсолютним. Проте наука, даючи людині найцінніший ресурс – інформацію, є необхідною способом відображення об'єктивного світу, і містика, ні інтелектуальне споглядання, ні поетичне ставлення до природи не замінить науку у справі пояснення світу і прогнозування наслідків його людиною.