28. Основні особливості і етапи розвитку філософської думки в Україні.

Українська філософія — один з національних різновидів філосо­фії, поряд із французькою, англійською, німецькою тощо.

Специфічними рисами української філософії, які формувалися на основі українського національного характеру («української ду­ші»), є:

а) кордоцентризм (від латинського кордос — «серце») — людина сприймає навколишній світ, оцінює своє місце в ньому не стільки «го­ловою» (мисленням), скільки «серцем» — емоціями, почуттями;

б) антропоцентричність, або людиновимірність — безпосередня спрямованість на людину, осмислення її сутності, шансів на саморе-алізацію та щастя в житті;

є) екзистенційність — гостро-емоційне переживання кожного конкретного моменту існування, життя взагалі. Людина шукає не абстрактну об'єктивну Істину, єдину для всіх, а свою особисту «прав­ду» — сенс, мету власного життя. Загальноприйняті цінності пропуска­ються крізь особистий життєвий досвід, і навпаки — особистий життєвий шлях пропонується іншим як один із можливих способів буття;

г) толерантність і діалогічність. Українську філософську думку характеризує терпимість, шанобливе ставлення до виявів незгоди з її ідеями, прагнення вести коректну дискусію. Наприклад, затятий полеміст Іван Вишенський, релігійно-соціальний мислитель і пись­менник кінця XVI ст., в одному зі своїх трактатів — «Зачіпка мудрого латинника з дурним русином» В історії української філософії виділяються 4основні етапи:

І етап — філософія періоду Київської Русі (ХІ-ХУ ст.). Він роз­починається з появи першої оригінальної пам'ятки філософської

Ш думки — «Слова про закон і благодать* митрополита Іларіона Київського, з закінчується з переходом українсь­ких земель під владу Литовсько-Польської держави. На цьому етапі в українській філософії переважали проблеми, пов'язаних із взаєми­нами між Богом і світом. Богом і людиною.

II етап — період українського бароко (початок ХІШ-ХУШ ст.) — час національно-культурного відродження, початок тривалої бо­ротьби українського народу за відтворення власної державності. У цей період українській філософії було властиве переміщення центру уваги на взаємовідносини «людина — світ»;

III етап — етап самобутньої національної філософії, формуван­ня якої припадає на XIX - початок XX ст. Цей етап характеризується постановкою проблеми «людина — нація» і формуванням філософії національної ідеї;

IV етап — українська філософія XX ст. (до здобуття Україною неза­лежності у 1991 р.). Вона представлена удвох основних різновидах:

• філософія в Радянській Україні. Головною особливістю радянської філософії є її ідеологічний характер. З кінця 1920-х років вона набула вигляду «діалектичного та історичного матеріалізму»;

• філософія української діаспори. Вона відома перш за все своїми оригінальними концепціями української національної Ідеї (В. Липинсь-кий, Д. Донцов, І. Лисяк-Рудницький). Крім того, саме представники української діаспори (Д. Чижевський) розпочали фундаментальні дослідження історії української філософії та її специфіки. їх резуль­татами ми користуємось досі.

Слід зазначити, що протягом усіх періодів українська філософсь­ка думка часто існувала не у вигляді цілісних філософських систем, а у вигляді філософського масштабу ідей, вони викладалися не в особливих трактатах за допомогою спеціалізованих понять і катего­рій, а в літературі, поезії, публіцистиці відповідними засобами ху­дожньої виразності думки — «Слова про закон i благодать» .
29. Філософські погляди Г.Сковороди.

Сковорода розвиває традиції Просвітництва, він відходить від догматичного наслідування своїх учителів . Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об’єктом критики. Він на передній план ставить не світ, а людину і духовне начало в ній . Вихованець Києво-Могилянської академії засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істотно людське -духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя . У філософії Сковороди предмети і явища осмислюються як символи. Одним із основоположних принципів філософа є двонатурність світу і (все суще складається з двох натур видимої і невидимої). Сковорода поділяв усе суще на три види 6уття(світи): великий (Всесвіт), малий(Людина), світ символів або Біблія . Необхідною умовою щастя, є дотримана людиною принципу “спорідненої праці” - те, що визначає сенс людського буття. Саме щастя філософ вбачав у чистоті сердечній, у рівновазі духовній , і утверджуючи це своїм власним життям .

Г. Сковорода – видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли:

1.  належить праця “Нарцис”, мислитель стверджує, що людина віддільна від природи;

2. входить декілька робіт, одна з них «Дружня розмова про духовний світ» – подає вчення про людину, щастя, мораль;

3. Сковорода узагальнює думки про духовний світ,

загальний ідеал життя;

4.визначає те, з чим повинна боротись справжня людина.

За Сковородою, Бог і природа єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Єдність натур утворює об’єктивну реальність. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами чуттів. Сама по собі фізична натура – «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить від одного стану в інший. Таким чином, … близько підходить до поняття про не знищуванність матерії, неперервність її руху. Філософія «серця», вчення про сродну працю, безумовно мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала в повній залежності від пана. Кріпацтво і «сродна» праця не сумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною рушійною силою людських вчинків, матеріальний інтерес, гонитва за наживою.

30. Спрямованість та проблематика філософського пізнання у Києво-Могилянській академії.

Києво-Могилянська академія була заснована у 1632р. засновник П. Могила. Її професори значною мірою спиралися на ідейні позиції братств та Острозького літературно-освітнього центру.

Згідно з вченням філософів К.-М. академії про матерію і форму, в основі всього існуючого в світі, лежить певний субстрат, що завдяки принесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану. У філософських курсах академії з’являється механічне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл. Обґрунтовується ідея невіддільності простору і часу від природних тіл, існування порожнечі заперечується. Час розглядається як тривалість кожної речі. Етика поділялась ними на теоретичну і практичну. Теоретична етика займалась обґрунтуванням ролі людини в світі. Практично вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Значна увага приділялася проблемі взаємозв’язку волі й розуму. Вчені академії зробили значний внесок у розвиток філософії права. В її лекційних курсах розроблялися ідеологія нац. – визвольної боротьби, містилися реформаційні ідеї. Ідеї і концепції висловлені ними руйнували усталені системи середньовічного світогляду. Представники академії: І. Гізель, Т. Прокопович, Г. Щербинський.

Основні ідеї, напрямки: - розробка проблем буття Гізель, Прокопович; - критика томізму; -розвивалися проблеми  гносеології; - орієнтація на пізнання природи й людини: принцип матеаралістичного сенсуалізму: Яворський, Кроковський, Кониський; - людина і світ її моралі: Гізель, Яворський; - ідея проти окатоличення населення; - ідея доступності освіти.

31. “Філософія серця” П.Юркевича.

Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.

Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.

Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.

До таких основних положень зводиться суть «філософії серця» Юркевича. (Ми тут свідомо опускаємо ту її частину, яка має безпосереднє відношення до етики, оскільки про це йтиметься нижче.)

Для того щоб оцінити всю значущість і оригінальність «філософії серця», зробити необхідні висновки та розкрити її джерела, потрібно попередньо проаналізувати ту духовну атмосферу, в якій вона виникла й у якій їй довелося відстоювати своє право на існування.

32. Українська філософська думка в контексті світової філософії.

Світова та укр. Філософія на перший план виносять проблеми людини, її внутрішнього, духовного світу, проблеми людської суб’єктивності, її духовного досвіду, проблеми культури та історії, морально-етичні проблеми. Вияв філософських пошуків та ідей відбувається в формах, які торкаються не лише розуму, але й серця людини, її духовного світу.  В укр. Філософії 19-поч 20 ст, як і у сучасній філософії, розвивається і відіграє значну роль екзистенціально-антропологічний напрям і його проблематика. Своє завдання філософія вбачає у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя. Романтичний напрям укр. Філософії переплітається з ірраціоналістичним напрямом світової ф. В центрі опиняється людина, яка керується не розумом, а більш почуттям(інстинкт, воля, віра, підсвідоме).

33. Проблема буття: її тлумачення та місце у філософії.

Онтологія — це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше. Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем онтології. Вважалося, що буття має три основні визначення — єдине, істинне і добре. Екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20-60-х роках XX ст., розвинув суб'єктивну онтологію. У 60-ті роки Т.Адорно — філософський лідер старшого покоління Франкфуртської школи — розпочав діалог із неопозитивістами і запропонував "негативну діалектику", котра тлумачила онтологію як тотальну критику буття. Для успішної теоретичної діяльності і для дієвого зв'язку онтології з політикою та життям існує гостра необхідність створення всеохоплюючої онтологічної концепції, вважав видатний угорський філософ Д.Лукач. Один із уроків історико-філософського процесу, писав він, полягає в тому, що будь-яка визначна філософія прагне дати загальну картину світу, щоб синтезувати у ній всі взаємозв'язки від космогонії до етики і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. Серед характерних рис соціальної дійсності Лукач виділяє: об'єктивну визначеність; єдність загального, особливого і одиничного, що забезпечує існування реальних конкретностей та історизм. У характеристиці буття він акцентує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незворотним, а також, що розглядати буття слід в конкретній єдності предметності і процесуальності. Ця єдність виявляється в тому, що старе в суспільстві "знімається" новим, а всі частини і елементи нового буття є складними і невичерпними за змістом комплексами, які перебувають один з одним у невичерпних взаємодіях і в яких формуються можливості виникнення нових можливостей. Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною; 2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття; 3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне; 4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

34. Філософське осмислення світу: вихідні категорії.

Світ — це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.
Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явищ від універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість.
Типологія світу, в якій людина .— це мікрокосм, а Всесвіт — макрокосм, бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральний світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивно-реальний, суб'єктивно-ідеальний. Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповню'ються соціогенними світами з матеріально-культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно-практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм: життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інше. Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.

35. Філософське розуміння простору і часу.

Простір — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об'єкта з іншими об'єктами.

Разом з тим, в дійності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, всезагальність і нескінченність. Разом з тим простір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об'єктів; він є одномірним, асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір характеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю. \

Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно' самостійні і не пов'язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір — це пустота, вмістилище тіл; час — це рівномірна тривалість. XX ст. внесло принципові зміни в уялення про суть простору і часу та їх взаємозв'язок між собою та матерією. Теорія відносності обгрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних ' особливостей об'єктів. Виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем:чим складнішим є той чи інший об'єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.

36. Проблема розвитку та її філософське тлумачення.

У вигляді стрункої теоретичної системи філософська концепція розвитку - діалектика - вперше викладена в творах Георга Гегеля, який виходить з припущення, що абсолютний початок реальності споріднений характеру мислення, тому що в іншому випадку не могло б бути зафіксоване думкою. У вченні про потенційно первісну та історично актуально досягнену діалектичну тотожність суб'єкта та об'єкта, мислення та буття знайшов містифікований вираз факт об'єктивності мислення та суспільної свідомості людей у різноманітних видах соціальної діяльності .Георг Гегель стверджував, що духовний розвиток людства - це особливий самостійний процес, що має свій зміст, рушійні сили та закони розвитку. Узагальнивши величезний історичний матеріал, проаналізувавши поступ людської думки (загального духовного досвіду людства), висловив її цілісний закономірний розвиток в поняттях «абсолютної ідеї», «світового розуму». Основними закономірностями є розуміння розвитку як єдності протилежностей; взаємозв'язку кількісних та якісних змін; діалектичного заперечення. Діалектико-матеріалістична концепція розвитку виходить з того, що розвиток є вічним та нескінченним процесом заміни старого новим на основі внутрішніх джерел саморозвитку матерії. Діалектичний розвиток світу є його саморухом, шляхом взаємного переходу кількісних змін в якісні, шляхом діалектичних стрибків, поступальність змін та їх прогресивну направленість, спадкоємність старого та нового.
Карл Маркс та Фрідріх Енгельс вперше чітко поставили питання стосовно співвідношення руху та розвитку, прогресу та регресу в процесі розвитку, про різнонаправленість процесу. Матеріалістична діалектика фіксує властивості процесу розвитку: спрямованість змін, їх незворотність, спадковість, виникнення нового - саме це, на думку прихильників концепції, відрізняє розвиток від руху. Класична діалектико-матеріалістична концепція розвитку є дійсно всебічне та глибоке вчення про процеси розвитку і вигідно відрізнялась від багатьох спрощених тлумачень такого процесу на початку XX ст.Раціональний підхід до матеріалістичної діалектики мав виходити з того, що її значення не слід ні надмірно перебільшувати, ні надмірно применшувати. Адекватна оцінка її реального значення в філософській культурі передбачає, насамперед, відмову від будь-яких ідеологічних упередженостей, з одного боку, та усвідомлення того, що в сучасних умовах матеріалістична діалектика не може претендувати на роль універсальної онтологічної концепції - з другого.

37. Діалектика як вчення про розвиток та її форми.

Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов'язаного з ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.

Принципи діалектики

Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.