21. Зміст і сутність антропологічного матеріалізму Л.Фейєрбаха.

З Ф.починається період нового злету,піднесення матеріалізму.В світі нема нічого,крім природи,вона ніким не створена і є причиною самої себе.Природа є також основою походження людини,а релігія це хибна перекручена свідомість.Він не просто відкидав релігію з порогу,як це робили багато його попередників,а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Ф.-це ніби справжній матеріалізм, атеїзм.Але його філософія не була послідовно матеріалістичною.В розумінні природи Ф.матеріаліст,а в розумінні історії людства-ідеаліст. Великі зміни історії суспільства,вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії.Будучи глибоким критиком релігії,що існувала в той час,Ф. Намагався створити свою нову релігію,в якій замість культа бога буде панувати культ людини і любові, крім цього,матеріалізму Ф.були притаманні такі риси як метафізичність,механіцизм,він мав споглядальний хар-р.В центрі філософії Ф.стояла людина,тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною.Але людину він розумів однобоко,тільки як частину природи,як біологічну істоту,яка повністю залежить від природи,”панує” над природою “шляхом покори її”,в той час як людину слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного,як сукупність суспільних відносин.

22. Основна проблематика та вихідні принципи філософії марксизму.

У філософії марксизму діють дна принципи пізнання: принцип матеріалізму і принцип діалектики. Діалектичне, історико-матеріалістичне розуміння світу Карла Маркса і Фрідріха Енгельса створювалось у процесі осмислення досягнень природознавства XIX ст. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс показали, що, по-перше, світ складається не з готових, закінчених предметій, а становить сукупність процесів, де предмети, що здаються незмінними, так само як і їх смислові відбитки, поняття, перебувають у неперервній зміні: то виникають, то зникають. Поступальний розвиток, за всієї уявної випадковості і всупереч тимчасовим відливам, торує собі шлях. По-друге, між процесами природи в окремих її сферах і між окремими сферами існує зв'язок. Природа - зв'язане ціле. По-третє, у взаємодіях сліпих несвідомих сил природи виявляються її загальні закони. По-четверте, суспільство - своєрідна частина природи, світу. Спосіб існування суспільства є трудова діяльність людини. Матеріальне життя суспільства - суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Таке визначення матеріального життя суспільства -новий підхід до розуміння суспільства. Суперечності взаємодії і продуктивних сил і виробничих відносин рухають увесь соціальний організм. Між застарілими виробничими відносинами та оновленими продуктивними силами виникають суперечності. Розв'язання суперечностей у способі виробництва шляхом удосконалення старих та встановлення нових виробничих відносин веде до розвитку матеріального виробництва. Під його впливом змінюється вся система суспільства - соціально-класова структура, політична система, духовне життя соціуму. Зміни відбуваються мирно, у формі реформ. Але якщо переходу перешкоджають попередні панівні класи, то між ними і новими класами виникають конфлікти, які, як правило, розв'язуються соціальною революцією. В ході соціальної революції ліквідується старий суспільний лад і утверджується новий лад суспільства. Тут вирішальну роль відіграють народні маси. Народ - рушійна сила історії.

23. Проблема раціонального та ірраціонального в філософії ХХ століття.

Ірраціоналістичний – екзистенційно-антропологічний напрям (філософія життя, екзистенціалізм, філософія франкфуртської школи і т. д.)
Раціоналістичний – позитивістськи-орієнтований напрям, так звана філософія науки (неопозитівизм, аналітична філософія).

Ірраціоналізм ХХ ст. представлений «філософією життя» (Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, А. Бергсон), психоаналітичної філософією (З. Фрейд, К. Юнг, А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм), екзистенціалізмом.
«Філософія життя» позначає систему уявлень про сенс і цінності життя, ставить соціально - етичні, ціннісні питання в центр уваги. Представники «філософії життя» саме поняття життя розуміють по-різному: як біологічне явище («воля до влади»), космологічне («життєвий порив»), культурно - історичне (потік культурно - історично обумовлених переживань). Залежно від цього можна виділити наступні напрямки: біолого - натуралістичне (Ніцше, Клагес), космологічне (Берсон), культурно - історичне (Дільтей, Зіммель, Шпенглер).
Німецький філософ В. Дільтей вважав, що філософія є «наукою наук» і тому не дає пізнання надчуттєвих сутностей. Науки поділяються на «науки про природу» і «науки про дух». Предметом останніх є громадське життя, яка осягається «описової психологією». Людина, за В. Дільтей, сам є історія, яка осягається психологією як «розуміє» зв'язки всієї душевного життя людини, її мотивів, вибору.

Раціоналістичне напрямок в зарубіжній філософії представлено позитивізмом. Основні принципи філософії позитивізму були сформульовані О. Контом в курсі «Позитивною філософії» і є тією філософської моделлю мислення, яка лягла в основу численних філософських позитивістських теорій і концепцій у XIX - XX ст Важливим у вченні О. Конта є запропонована ним класифікація наук, головним принципом у якій є такий: «все науки знаходяться в тісному взаємозв'язку і спорідненості».
Наукове знання і окремі науки володіють різним ступенем глибини осягнення світу і спільності. О. Конт вводить ієрархію в систему наук: першою стоїтьматематика, за нею слідують астрономія, фізика, хімія та біологія. Наукову систему завершує соціологія, завданням якої є організація людської суспільного життя. Вирішальним чинником, що визначає процес суспільного розвитку є прогрес знання і науки. Під науковим знанням О. Конт розуміє тільки знання природничих наук, гуманітарні науки замінюються «природною» соціологією.
«Друга історична форма позитивізму», що отримала назву махізму виникає в кінці XIX - початку ХХ ст. Основними його представниками є Е. Мах, Р. Авенаріус, Ж. Пуанкаре, К. Пірсон. Цей напрямок розвивається на основі новітніх відкриттів природознавства, стверджуючи, що є філософією реалізму: будь-яке позитивне (наукове) знання - фізична, астрономічне, біологічне - є саме по собі знання філософське і що філософія не може мати свого окремого від наук предмета.
«Третя історична форма позитивізму», неопозитивізм, виникає у 20-ті роки ХХ ст. Ідейним ядром з'явився Віденський філософський гурток, який запропонував програму розвитку наукової філософії. До нього входили М. Шлік, Р. Карнап, Г. Фейгель, О. Нейрат, Е. Нагель, А. Айер, Ф. Франк, Л. Вітгенштейн. Філософія неопозитивізму (або логічний позитивізм) розвивається як аналітична філософія, яка в свою чергу розробляється у двох напрямках: логічний аналіз філософії і лінгвістична філософія.
Велику роль у формуванні основних принципів аналітичної філософії зіграв Л. Вітгенштейн, який встановлює культ буденної мови і вважає необхідними його емпіричні опису. Він виступає проти неправильного поводження з мовою, бо будь-яка вільність з мовними формами веде, згідно з Л. Вітгенштейна, до появи різного роду філософських псевдопроблем. Він вважає, що всі знання, завдяки мові, зводиться до сукупності елементарних пропозицій, які обгрунтовуються спостереженням, досвідом. Філософія ж, з його точки зору, є лише критика мови.
Великий внесок у розвиток неопозитивізму вніс засновник семантичної філософії Р. Карнап. Він ставить за мету розробити уніфікований мова науки, який має єдине підставу. Таке єдине підставу дає математична логіка. Карнап досліджував семантику, тобто відношення між мовою і описуваної їм областю.Філософію він розглядав як власний аналіз мови, пов'язаний з чуттєвої (дослідної) перевіркою.
Неопозитивізм поставив найважливіші проблеми методології науки, пов'язані з отриманням істинного знання. Багато з них були філософськи традиційні, наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального в пізнанні, інші - абсолютно нові, наприклад, проблема факту, віри пізнання і творчості, логіки пізнання.
24. Охарактеризуйте риси та основні напрями філософії ХХ ст.

Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістьська тощо.
Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Філософія Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.

25. Сцієнтизм та антисцієнтизм у філософії ХХ століття.

Суперечлива оцінка науки породила в середині XX ст. дві позиції - сцієнтизм та антисцієнтизм. Прихильники сцієнтизму вважають еталоном усіх інших видів людської духовної діяльності науку, ставлять її вище інших форм суспільної свідомості, проголошують науку вищою культурною діяльністю, заперечують соціально-гуманітарну і світоглядну проблематику, що не має пізнавального значення. Для антисцієнтизму характерне визнання обмеженості науки у вирішенні корінних проблем буття людини. Неоднозначна оцінка науки як соціальної цінності, посилена критика науки з позицій гуманізму в умовах зростаючої екологічної кризи, загрози ядерної війни, наслідків Чорнобильської атомної катастрофи та ін. ініціювали у науці активний перегляд цінностей. Така тематика наукових публікацій стала провідною. Традиційно науку пов'язували з істинним знанням, до якого прагне вчений. В сучасних умовах більшість вчених розрізнюють ціннісні установки науки і ціннісні установки особистості вченого. До ціннісних настанов науки належать ідеали і норми науки, гуманістичний зміст, об'єктивність, прагнення до істинного знання, ідеалу науковості.

26. Філософія психоаналізу: основні представники та ідеї.

Психоаналіз - як одна з найважливіших течій 20ст.виник в рамках психіатрії як шлях до лікування неврозів. П в своїй початковій стадії не мав особливого значення в філософських вченнях Але з часом його теоретичні положення стали застосовуватись у філософії як пояснення особистих соціальних та культурних феноменів. П гіпотез та теорії які пояснюють роль несвідомого в житті людини треба виділити три його течії.1.лікувально-практичний,соціально-культурний пізнавальний. Засновник П –Фрейд(1856-1939)Його погляди на П формувалися під впливом природного-наукового матеріалізму. Фрейд розробив два напрями дослідження природи людини і розкриття психічних поривів внутрішнього світу та поведінки 2.вплив культурного та соціального стану на формування психічного життя людини. У цих дослідженнях Фрейд натикав ся на проблеми які неможливо було пояснити особливостями її становлення до дійсності. Головним у П стало виявлення несвідомого,його філософське тлумачення та осмислення. На думку Фрейда психіка людини роздвоюється на дві сфери свідоме та несвідоме. Поділ психіки на свідоме і несвідоме є основною передумовою П.Він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню важливі патологічні процеси душевного життя. Тобто П має розглядати свідомість як якість психічного яке може приєднуватись чи не приєднуватись до таких якостей. Створена Фрейдом теоретична система психіки про свідоме те несвідоме стала основою психоаналітичної системи. Лібідо-це психічна енергія,що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення. Вчення про Лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психіка за думкою Фрейда-це є засіб взаємозв’язку всіх епох. При цьому буття людини розглядається як постійна боротьба між інстинктом життя та інстинктом смерті. Зводячи людське життя до інстинктивних вчений заперечує соціально-культурні закономірно і вважає,що культура ґрунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок енергії Лібідо. Досліджуючи походження та сутність культури Фрейд дійшов до висновку що таке явище як релігія слід вважати загальнолюдським нав’язливим неврозом відповідним до дитячого неврозу в сукупності неусвідомлених уявлень та почуттів. Це є форма масового божевілля. Соціальні та психологічні погляди вченого на мистецтво психології,етнографії,і в цілому на духовне життя сусп.-ва. Фрейд показав,що рівень свідомості є невід’ємним від інших рівнів психічної активності. Але розвиток П в сучасному світі суперечливий. Проте може на виділити деякі особливості сучасної психоаналітичної філософії: 1)орієнтація на виявлення основ людського буття елементів техніки,поведінки особливості 2)основним об’єктом досліджень є специфічна форма реальності психічне,яке має свою власну природу і підкоряється особливим законам розвитку

27. Проблема людини у філософії ХХ ст.: екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм.

Екзистенціалізм (ф. існування-ірраціональна течія (заперечує як матеріалізм так і ідеалізм) виникла в кінці першої світової війни, засновники Шестов, Бердяєв. Потім розвив, в Германії (Хайдеггер, Ясперс) після 2 світ, війни у Франції (Камю, Сартр). В кінці 50-х поширилася в США та ін. країнах. Приєднуються релігійні течії: Франц. персоналізм (Дакруа, Недонсель), нім. діалектична теологія (Тіллех, Гультман). Екз. поділяється на релігійний (Шеайое, Бубер, Бердяєв. Ясперс) і атеїстичний (Хайдеггер. Камю, Сартр). Екз. сформувався на Ідеях Ніцше, Достоєвского, Паскаля.

Осн. проблеми: 1) онтологічна проблема (буття), буття - не досвідна данна реальність, не сутність, яку можна осягнути розумом, це те, що можна осягнути через інтуіцію. Екзистенція - це моє буття, те як я живу. Воно відкрите, незамкнене. Екзистенція тісно пов'язана із часом. Зміни в житті людини називаються модусами буття. Зміст -буття в трансцедентності. Реліг. Екз.: зміст бутя- Бог, Атеїст. Екз.: життя в цілому абсурдне (сенсу немає); 2) проблема свободи(особливо росіяни та Ясперс). Відкидають те, що свобода осмислена необхідність, і що свобода - розкриття можливостей людини. Свобода витікає із буття. Реліг. екз.: вільним може бути віруючий; Атеїст. Екз.: тільки людина може визначати своє жизття, слабка людина принципово одинока - крайній індивідуалізм. Якщо людина не вільна-вона не особистість. У людини немає кордонів свободи, люди об'єднуються, тільки бунтуючи проти життя.

Висновок: Екз. - ф. кризису і на її базі виникає нова течія - культ насильства. (Ф. життя - іррац. течія. Базустся на поясненні поняття життя (реальність, яка Інтуїтивно осягається, яка не рівна ні душі, ні матерії). Основні представники: Т. Лессінг. Ф Кяавіс. Життя - те, що виникає природно, буття -те, що виникає штучно. Критикі. матер. і рац. ідеалізму - Кант І Гегель. Школи: Сой, біолог, Історич. школа (Шпенглер, Діяьтей) . Найбільше повно сенс людини розкривається в історич. досвіді суспільства. Ввели нову методологію: Герменевтика і розуміюча психологія. Життя розуміється як щось послане вселенной. Роблять акцент на рішенні проблеми творчості (Творчість - синонім життя). Філософія трагічна як і Екз, вона фатальна і песимістична. Була популярна в першій чверті 20 ст. (декаденти, символіста))

Філософська антропологія виникла в 20-30-х роках ХХ ст. й представлена такими філософами як М.Шелер, М.Ландман, Г.Плеснер та ін. Її назва свідчить не лише про способи створити цілісну картину людини, але й виконання нею методо логічних та інтегративних функцій в системі філософії й соціології. Використовується в ролі альтернативи діалектико-матеріалістичним поглядам на світ і людину. В цій філософській течії стверджується такий варіант біологізаторської концепції, згідно з яким сутність людини вбачається в її агресивності. Агресивність трактується як інстинкт, як необхідна частка поведінки людини, без якої вона не може існувати й долати труднощі. Найбільша вада філософської антропології: вона бачить і тлумачить людину поза її соціальними зв’язками та поза соціально-історичною зумовленістю її природи. Шелер був творцем аксіології - філософської теорії цінностей. Завдання філософської антрополо­гії — показати, як із основної структури людського буття випливають усі звершення та справи людини: мова, совість, знаряддя, ідеї, релігія, наука, соціальність тощо. Вона повинна вивчатися як об'єкт і суб'єкт свого життя

 Людина як проблема філософії. Людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей.. У процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів.Сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Протиставляється “речове буття”, природі людського буття. Матеріальний світ розглядається як “постійна загроза нашому життю”. Проте людина, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу. Проте, подібні спроби виявляються для людини марними, й навіть трагічними, що призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річ серед інших речей”. Людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією.

Персоналі́зм (лат. persona — особа) — релігійно-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ— як вияв творчої активності верховної особи — Бога.

Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність,воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб (див. Плюралізм), яку увінчує верховна особа — Бог. Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи або як те, що набуває значення лише тоді, коли включається у досвід особи. Хоч персоналізм є в основному різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому є суб'єктивно-ідеалістичні елементи, що особливо виявляються в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оцінювальній здатності окремої особи. Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури, які вони розв'язують з позицій ліберального християнства. Персоналізм розвиває ідеї про ворожість особи і суспільства, характерні для екзистенціалізму.

Деякі представники персоналізму, наприклад Муньє, піддають критиці капіталізм, виступають за соціальне (економічне й духовне) оновлення суспільства. Проте цей процес вони зводять до морального самовдосконалення, духовного оновлення особи.

Головне соціальне завдання, за персоналізмом, полягає в тому, щоб «перетворити особу», а не суспільство.