103.Охарактеризуйте основні естетичні категорії.

Катего́рії есте́тики — це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали, естетичні міркування, судження. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання.

Естетичні уявлення можуть існувати в нашому розумі як пари протилежних категорій, боротьба протилежних сил: «прекрасне — потворне», «піднесене — низьке», «комічне — трагічне». Китайський мудрець Лао-Цзи казав: «відкиньте прекрасне, і не буде потворного, облиште високе, і не буде низького». Естетичні категорії — це духовні моделі естетичної практики, де закріплено досвід опанування людиною світу.

В естетичній свідомості людства незмінним зберігається існування естетичних категорій та їх глибинний зміст. Естетичні ж вподобання змінюються, як у часі, так і у просторі.

Естетична свідомість існує на рівнях:

• Безсвідомому — як генетично успадкований від предків інстинкт
• Чуттєвому — як емоційні стани
• Розумовому — як усвідомлені цінності, естетичні категорії

Естетичні категорії виступають мірилом людських почуттів, порухів душі. Звісно, вони є відносними визначеннями, оскільки відчуття прекрасного у кожного так чи інакше відрізняється. Вони розробляються на основі побудови логічних визначень, які включають у себе найголовніші ознаки і риси того, що підпадає під естетичну категорію. Правда, естетичні категорії скоріше послуговують для наукового пізнання прекрасного, ніж основою для відчуття прекрасного.

З відомого античного міфа Гармонія (у перекладі з грецької «злагода, лад»), була донькою бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох протилежних основ — краси і боротьби, любові і війни. Інший давньогрецький міф розповідає про походження всесвіту, де гармонія є протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всесвіту. Хаос — щось позбавлене якості, визначеності, форми, це порожнеча, розпорошеність. Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого ця єдність можлива, є міра. Грецької давнини сягають вислови: «нічого занадто», «міра — найкраще», «використовуй міру», «людина — міра всього». І, нарешті, найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що гармонія в них має числове вираження, що вона органічно пов'язана із сутністю числа. Числова гармонія лежить в основі античного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфагорійці визнавали, що форма Всесвіту має бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур: Землі — форму куба, вогневі — форму пірамід, повітрю — форму октаедра, воді — форму ікосаедра, сфері Всесвіту — форму додекаедра. Саме з цим пов'язане відоме піфагорське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом. Гармонія притаманна насамперед об'єктивному світові речей, самому космосу. Вона властива і природі мистецтва.

Середньовічна естетика, яка виробляла своє розуміння гармонії, опинилася в складному і суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних сфер не відповідали біблійним поглядам на будову і походження світу. Необхідно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, аби замінити ідею космічної гармонії ієрархією земного і небесного, людського і Божого. Проте зовсім відмовитися від античного вчення про гармонію служителів культу не могли. Св. Григорій Нісський вважав, що гармонічна влаштованість світу є доказом слави Божої. Нової ідеєю щодо гармонії було уявлення її як тотожності цілого і частини; за нею стояло вчення стоїків і неоплатонівців про єдність мікро- і макрокосмосу.

Категорії гармонії і міри широко використовувалися й у Новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвитку розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в системі споріднених естетичних понять —правильності, симетрії, закономірності. Правильність, на його думку, є найбільш елементарним і абстрактним виявленням довершеності. Вана створюється шляхом однакового повторення певної фігури або мотиву, а отже, повністю виключає усяку різноманітність, в усьому передбачає однаковість і тотожність. З усіх ліній найправильнішою є пряма, а з геометричних фігур — куб. З правильністю пов'язана і симетрія. Але тут вже не досить одноманітного повтору тієї самої визначеності, що має місце в абстрактній правильності. Симетрія вимагає також і здійснення розрізнених у розмірах, положенні, формі, кольорі певних визначеностей, які, об'єднуючись, створюють симетрію. Обидва ці поняття, з точки зору Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак ще не відкривають діалектичного співвідношення кількості і якості. Що ж до гармонії, то вона має відношення не тільки до кількісної, а й до якісної визначеності, містить в собі три складові — внутрішню єдність, цілісність і узгодженість. Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального діалектичного значення. Всяка єдність протилежностей виступає в нього як міра, в якій ці протилежності об'єднуються. В цьому відношенні розуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середини. Гармонія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в якійсь єдності і цілісності.

Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії гармонії і міри. Однією із кардинальних її проблем є питання про гармонію природи і навіть більше — про гармонію Всесвіту. Чи відповідають виміри людини вимірам природи, біосфери? Не менш актуальною є проблема виховання гармонійної людини.

Прекрасне — центральна категорія естетики, в якій знаходять оцінку явища дійсності, твори мистецтва, які дають людині відчуття насолоди, втілюють у предметно-чуттєвій формі свободу і повноту творчих і пізнавальних сил і здатностей людини в усіх областях суспільного життя: трудовій, соціально-політичній, духовній та ін. Це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що вдосконалює життя. Прекрасне — основна позитивна форма естетичного освоєння дійсності. В ній знаходить своє безпосереднє відображення естетичний ідеал. Найбільш близькі за значенням поняття: гармонійне, досконале, краса, гарне, вродливе, яскраве.

В естетиці існує декілька моделей розуміння прекрасного:

• 1. Прекрасне розуміють як втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.
• 2. Прекрасне не є чимось об'єктивним. Джерелом та витоком прекрасного є сама людина, її свідомість.
• 3. Прекрасне — це природний прояв об'єктивних якостей явищ дійсності, найбільш близький до їх природних особливостей.
• 4. Прекрасне — це співвідношення об'єктивних особливостей життя з людиною як мірою краси.

Особливості прекрасного:

• має об'єктивну основу, що відбилась у так званих законах краси: законах гармонії, симетрії, міри;
• має конкретно-історичний характер;
• уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, тобто від її способу життя;
• ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури;
• суб'єктивне розуміння прекрасного зумовлене рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку.

Потворне — антипод, протилежність прекрасного. Це категорія пов'язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії і відображає неможливість або відсутність досконалості. Отже, якщо людина впізнає втілені в життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні, а якщо зустрічаються з розпадом життя, з зовнішньою або внутрішньою дисгармонією, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне — найвища позитивна естетична цінність, а потворне — негативна естетична цінність.

Піднесене — категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання. Якщо прекрасне несе в собі людську міру, то піднесене — це перевищення міри, тобто піднесене — це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву. Піднесене — колосальне, могутнє, що перевищує можливості сучасного людства. Це естетична категорія, яка виражає сутність явищ, подій, процесів, які мають велику суспільну значущість, що впливають на життя людини, на долі людства. Події і явища, що оцінюються як піднесені, естетично сприймаються людиною як протиставлення всьому приземленому, примітивному, буденному. Піднесене викликає в людини особливі відчуття і переживання, яке піднімає його над усім примітивним, веде людину на боротьбу за високі ідеї. Піднесене тісно пов'язане з прекрасним, також виступаючи втіленням естетичного ідеалу.

Пафос, патетичне — від грецького path́etikos, сповнений почуття, ṕathos — страждання; споріднена категорія, що виражає великі та сильні людські почуття. Ці патетичні почуття виникають внаслідок прийняття найважливішого рішення, наприклад, на краю смерті.

Низьке — категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство і зневагу). Низьке на противагу піднесеному є буденним, звичайним. Але це не вся звичайна реальність, це гірша, нижча її частина. Як низькі сприймаються явища, які містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу самореалізації особистості.

Трагічне — це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найгостріші життєві протиріччя між необхідністю чи бажанням та неможливістю їх здійснення. В центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона бажає (свобода), або ж між тим, що людина має (обов'язком) і чого хоче (бажанням). Тобто конфлікт між прагненнями різного рівня — особистими та соціальними.

Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть.

Комічне — результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького — піднесеному, внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об'єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне пов'язане з загальною культурою людини. Форми комічного:

• гумор (використання дотепності та гри слів);
• сатира (критика недоліків, суперечностей);
• іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою);
• сарказм («зла іронія», що має руйнівну силу).

104.Феномен глобалізації та його філософське осмислення

Під глобалізацією слід розуміти втягування більшої частини людства в єдину систему фінансово-економічних, суспільно-політичних і культурних зв'язків на основі новітніх засобів телекомунікацій та інформаційних технологій.
Передумовою появи феномена глобалізації стало наслідок процесів людського пізнання: розвиток наукового і технічного знання, розвиток техніки, що дало можливість окремо взятому індивіду сприймати органами почуттів об'єкти, що знаходяться в різних точках землі і вступати з ними у відносини, а такожприродно сприймати, усвідомлювати сам факт цих відносин. 7. Соціологічні і філософські теорії глобалізації
У ХХ ст. в соціології з'явилися теорії глобалізації, що трактують сутність цього процесу з різних методологічних позицій.
7.1. Теорія імперіалізму
Теорія імперіалізму (початок ХХ ст. К. Каутський, В. Ленін, М. Бухарін) грунтується на твердженнях:
1. Імперіалізм є остання стадія капіталізму, коли перевиробництво і падіння норми прибутку змушують його вдаватися до захисних заходів;
2. Імперіалістична експансія (завоювання, колонізація, економічний контроль) складає суть стратегії капіталізму, необхідної йому для порятунку від неминучого краху;
3. Експансія переслідує три мети: отримання дешевої робочої сили, придбання дешевої сировини, відкриття нових ринків збуту товарів;
4. В результаті світ стає асиметричним - на нього поширюється внутрішньодержавна ситуація з класовою боротьбою - кілька капіталістичних метрополій експлуатують переважна більшість менш розвинених країн;
5. Підсумок - зростання міжнародної несправедливості, збільшення розриву між багатими і бідними країнами;
6. Тільки всесвітня революція експлуатованих може розірвати це порочне коло.
Теорія світової системи, викладена І. Валлерстайн в 1970-і рр.., Стала сучасною версією теорії імперіалізму. Основні положення теорії:
1. Історія людства пройшла три стадії: «мінісістем» - відносно невеликих, економічно самодостатніх одиниць з чітким внутрішнім поділом праці і єдиноїкультурою (від зародження людства до епохи аграрних товариств); «світових імперій» - об'єднали безліч ранніх «мінісістем» (в їх основі - економіка, орієнтована на сільське господарство); «світових систем» («світової економіки») - з XVI ст., коли держава як регулююча і координує сила поступається місцем ринку;
2. Виникла капіталістична система виявляє колосальний потенціал до розширення;
3. Внутрішня динаміка і здатність забезпечувати достаток товарів роблять її привабливою для мас людей;
4. На цій стадії відбувається ієрархізація світового співтовариства: у ньому виділяються три рівні держав: периферійні, полуперіферійние і центральні;
5. Зароджуючись в центральних державах Західної Європи, капіталізм досягає напівпериферії і периферії;
6. З крахом командно-адміністративної системи в колишніх країнах соціалізму весь світ поступово об'єднається в єдину економічну систему.
У 1980-ті - 1990-і рр.. з'явилися нові теорії глобалізації, автори яких прагнули розглядати дану проблему не тільки з економічної точки зору. У цьому відношенні найбільш показові концепції Е. Гідденс, Л. Склера, Р. Робертсона, У. Бека і А. Аппадураі.
7.2. Теорії глобальної системи Е. Гідденс та Л. Склера
Е. Гідденс розглядає глобалізацію як пряме продовження модернізації (14.3), вважаючи, що глобалізація іманентно (внутрішньо) властива сучасності. Глобалізація розглядається ним у чотирьох вимірах:
1. Світова капіталістична економіка;
2. Система національних держав;
3. Світовий військовий порядок;
4. Міжнародний поділ праці.
При цьому трансформація світової системи відбувається не тільки на світовому (глобальному) рівні, а й на місцевому (локальному).
Л. Склер вважає, що найбільш актуальний процес - це формування системи транснаціональних практик, які стають все більш незалежними від умов усередині національних держав і національно-державних інтересів у міжнародних відносинах. Транснаціональні практики, на його думку, існують на трьох рівнях:
1. Економічному;
2. Політичному;
3. Ідеолого-культурному.
На кожному з рівнів вони утворюють базовий інститут, стимулюючий глобалізацію. На рівні економіки це - ТНК, на рівні політики - транснаціональний класкапіталістів, на рівні ідеології та культури - конс'юмеризм (ідеологізована економічна практика або комерціалізована ідеологічна практика). Глобалізація (за Л. Склеру) - це серія процесів формування системи транснаціонального капіталізму, що долає національно-державні кордони.
7.3. Теорії глобальної соціальності
Теорії глобальної соціальності Р. Робертсона і У. Бека виникли на базі критики теорії світової системи І. Уоллерстайн і теорій глобальної системи Е. Гідденс та Л. Склера.
На думку Р. Робертсона, глобальна взаємозалежність національних економік і держав (І. Уоллерстайн) є лише одним з аспектів глобалізації, тоді як другий аспект - глобальна свідомість індивідів настільки ж важливий для перетворення світу в «єдине соціокультурне місце». Єдність місця в даному випадку означає те, що умови і характер соціальних взаємодій в будь-якій точці світу одні й ті ж, і що події у вельми віддалених точках світу можуть бути умовами або навіть елементами одного процесу соціальної взаємодії. Світ «стискається», стає єдиним, позбавленим бар'єрів і дроблення на специфічні зони соціальним простором.
Р. Робертсон переосмислює співвідношення глобальності і локальності. У процесі глобалізації він виявляє дві спрямованості:
1. Глобальну інституціоналізацію життєвого світу;
2. Локалізацію глобальності. При цьому глобальна інституціоналізація життєвого світу тлумачиться ним як організація повсякденних локальних взаємодій ісоціалізації безпосереднім (мінующім національно-державний рівень) впливом макроструктур світового порядку, що визначаються:
1. Експансією капіталізму;
2. Західним імперіалізмом;
3. Розвитком глобальної системи ЗМІ.
Локалізація глобальності відображає тенденцію становлення глобального не «зверху», а «знизу», тобто через перетворення взаємодії з представниками інших держав і культур в рутинну практику, через включення в повсякденне життя елементів інонаціональних, «екзотичних» локальних культур. Щоб підкреслити взаємопроникнення глобального і локального, Р. Робертсон ввів спеціальний термін глокалізації.
У. Бек розвиває ідеї Р. Робертсона. Він вводить поняття транснаціонального соціального простору і об'єднує під загальною назвою «глобалізація» процеси в сферах політики, економіки, культури, екології і т.д., які, за його думки, мають власної внутрішньої логікою і не зводяться один до іншого. Глобалізація в політичній сфері, на його думку, означає «розмивання» суверенітету національної держави в результаті дій транснаціональних акторів і створення нимиорганізаційних мереж. Глобалізація в економіці - наступ зденаціоналізованого, дезорганізованого капіталізму, ключовими елементами якого є виходять з-під національно-державного контролю ТНК і спекуляції на транснаціональних фінансових потоках. Глобалізація в культурі - це глокалізації - взаємопроникнення локальних культур в транснаціональних просторах, якими є західні мегаполіси - Лондон, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Берлін і т. п.