11. Основні риси та проблематика античної філософії.

Основні риси античної філософії.
По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду; По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою; По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика; По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі; По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні). Представники: Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.), (YI ст. до н.е.), Ксенофан, Парменiд, Зенон Елейський, Мелiсс Самоський, Горгiй, Сократ (469-399 рр. до н.е.), Платон (427-347 рр. до н.е.), Арiстотель (384-322 рр. до н.е.) Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. є. до VI ст. н. є., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї.

12. Порівняти східну і західну парадигми філософування.

Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього проти­стояння значною мірою визначало розвиток культури та полі­тичних процесів суспільства. Врешті-решт суть проблеми "Схід—Захід" полягає у тому, що людство, будучи єдиним анато­мічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. Основні відмінності між: східними і та західними типами цивілізації:західна:1)Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.); 2)відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє(прогресизм);3)активізм, прагнення змінювати дійсність;4)домінування індивідуального над загальним. Східна:1)наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери;2)відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле(традиціоналізм);3)самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей;4)домінування цілого(загального) над індивідуальним. Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сфор­мувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи - принци­пово іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики можна віднести і до особливостей західної і східної філософії.  Стиль східної філософії ближчий до художньо-образно­го, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і сус­пільного життя. У зв'язку із цим західна філософія має переваж­но індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.

13. Охарактеризуйте вплив філософії античності на формування світоглядних позицій доби Середньовіччя і Відродження.

Антична філософія має неперехідну цінність: в ній містяться прототипи всіх основних філософських поглядів, понять, категорій, напрямів, течій, що розриваються в усі наступні віки.

У середні віки розвивалася філософія і у східному, православному регіоні християнства у Візантії. Вона не поривала з античною традицією, більше того, тут відроджується платонізм у оновленому вигляді неоплатонізму. Він покликаний був з позиції античності обґрунтувати троїчність Бога. Христологічних суперечках формувалось вчення про людську сутність, про душу і тіло. Таким чином, філософія середніх віків була багатою і різноманітною. Незважаючи на свій геоцентризм, ця філософія спрямована на пізнання внутрішнього буття людини, її самосвідомості, яка вважалася для кожного більш відкритою, аніж зовнішня для нього реальність. Середньовічна філософія підготувала грунт для ідей доби Відродження.

14-поч.17ст. в історії Європи прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на значення відродження античної культури під впливом суттєвих перемін соціально-економічному та духовному житті Зх. Європи. В цілому філософія Відродження не є копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. Епоха Відродження на перше місце ставить Платона. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Аристотеля схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики форми і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії В той же час вчення Платона, зокрема його етичні і естетичні погляди використані для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного. Прибічники арістотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та естетичних вчень епікурейської школи і стоїцизму.

20.Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" — в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального існування. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до "спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, — сліпа зброя волі Бога.

Погляди Августина виникли на межі античного і середньовічного світів. Світова римська держава розвалилась. У 410 р. Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відкрили раби. Історичні події тієї епохи дістали тлумачення н "філософії історії" Августина, що була викладена утворі "Про град божий". Вся історія для Августина — це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему — верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Софістич­ними доведеннями він намагається виправдати рабство і соціальну не­рівність.

Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Етика, що на них грунтується, проповідує лице­мірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя — гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування. Така пропо­відь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Лю­дина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилить­ся від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша ЇЇ доля. Характерною була впевненість у гріхов­ності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.

14. Основні риси і особливості Середньовічної філософії.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. — “теос” —бог). Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту. Характерною  особливість середньовіччя  також є  співвідношення віри і розуму. Схоластика це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалії, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.  Номіналізм напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот. Представники реалізму, твердили, що загальні поняття (“універсалії") є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. 

15. Основні риси і проблематика філософії Відродження.

Період, що охоплює 14-поч.17ст. перехідний період від філософії середньовіччя до філософії нового часу. В цей період зростає роль розумової праці і філологічно-лінгвістичні дослідження(тлумачення,переклади,звернення до постійної мови,до ораторства). В пошуках ідеалу звертаються до ідеалів античної філолософії. Головні риси Відродження.: 1)антропоцентризм в основі всього сущого лежить людина,вчення про людину як сильну і вільну істоту,яка стверджує свою індивідуальність; 2)гуманізм-віра в людину та її можливості; 3)звертається особлива увага на літературну мову,зокрема поезію,велика роль виділяється красномовству та ораторству; 4) антиклерикалізм як опозиція проти церковної ідеології,що проявилась в ідеях реформації. Це не ідеал проти Бога, а критика священників(проти католицизму); 5)натурфілософія-осмислення світу на засадах природознавства Представники: М.Кузанський, Дж.Бруно; 6) пантеїзм як ототожнення Бога і природи:

Містичний пантеїзм .-надає перевагу Бог; натураліст.-особливий акцент на природу;посилений інтерес до соціальної  проблематики.

ХУ-ХУІ ст. в історії філософської думки

прийнято називати епохою Відродження, Ре­несансу (від фр. гепатапсе — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттє­вих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить вІд"бЖЇЇІІсощально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окре­мих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторен­ням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй прита­манні певні риси, що не властиві античності.

Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідео­логію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його одно­думців.

На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі. Маєть­ся на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії. Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові до­сягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII—XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якісно но­вий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філо­софські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прий­нято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво^Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його вели­чезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є на­справді: ііс носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцін-ності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Лю­дина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія" та Томазо Кампанелпи (1568—1639) "Місто Сонця". Соціаліс­тичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричи­няє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості наро­ду. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується па розумних "природних" засадах: планове суспільне гос­подарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; псі дорослі члени суспільства беруть участь у політично­му управлінні, псі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана \ трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберіга­ється багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповіду­ється надмірно сувора морпль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

Філософія, проридознавчі досягнення епохи Відродження відкрива­ли шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.

16. Проблеми пізнання і субстанції у філософії ХУП ст.

Пізнання – специфічний різновид духовної діяльності людини, процес осягнення навколишнього світу, отримання і нагромадження знань.

Оскільки зростає інтерес до науки і розширяються її обрії, остільки у філософії на перший план виступають проблеми пізнання, тобто гносеологія. І в тій площині зіткнулися два різні підходи – емпіризм і раціоналізм пізнання. Перший з них орієнтував на одержання знань через спостереження, експеримент, досвід, практику, інший же звеличує здатності самого розуму осягти світ в його багатоманітності й цілісності. Емпіризм – досвідне знання індукції. Раціональне пізнання – адекватно виражене у мисленні.

Дуалісти стверджували одночасне існування матеріальної і духовної субстанції. Б.Спіноза відстоював позиції матеріалістичного монізму. Він критикує теорію Вроджених ідей, визнає лише наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Й завдання полягає в тому , щоб розвивати ці здібності й піднімати до рівня пізнання. Дві субстанції – матеріальну і духовну він поєднує в понятті «натуралістичний пантеїзм»: Бог у нього невіддільний від природи і позбавлений будь-яких рис особистості. Ця єдина субстанція є причиною самої себе й не потребує зовнішніх причин для руху і розвитку, і з внутрішніх законів єдиної субстанції і випливають причини й наслідки, які становлять принцип світового порядку. Єдина два пізнавані атрибути - простір і мислення. Останнє стосується всього матеріального – від каменю до людського мозку. Вченн. Спінози про єдину субстанцію протиставив свою концепцію множинності субстанцій Г. Лейбніц. Центром його вчення є монадологія. Монадами він називає найменші духовні елементи буття, що мають самостійне існування, активність, перебувають у стані постійних змін і здатні до сприйняття, свідомості, навіть – страждання. Таким чином монади Лейбніц мислив як щось схоже на людські душі. Монади не зв’язані між собою причинно наслідковими зв’язками, а якщо вони й перебувають між собою в гармонії то цю властивість дав їм Бог.

Хоч центральними для філософії 17ст. були проблеми пізнання , що розглядалися вони у зв’язку з онтологічними поглядами філософії цієї доби. Але , незважаючи на різні підходи до пізнання світу всі мислителі 17ст. сходилися на пізнаваності світу , що мали стверджувальне начало для осягнення системи «людина – світ».

17. Наукова революція ХУП ст. та проблема методу пізнання у філософії.

Метою пізнання, підкреслював Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.  Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи.  Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт. Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. Перший  це визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. 
18. Основні риси філософії Просвітництва.

В добу просвітництва поглиблюється впевненість у могутності людського розуму, в його необмежених можливостях, у прогресі й науці, які створюють передумови для економічного й соціального благоденства. Важливими представниками цієї доби були такі вчені: Ф.Бекон, Гоббс, Декарт, Джон Локк, Шарль Луї де Монтеск’є, Ф.М. Вольтер, Ж..Ж..Руссо, Д.Дідро і багато інших. Вчений Джон Локк виділяв 3 види мислення: вихідне, демонстративне і інтуїтивне. У його спадщині важливе місце посідають ідеї про державу і суспільство. Шарль Луї Монтеск’є зробив спробу пояснити буття людини й суспільства як природно зумовлений процес. Філософія 18ст., вбачала в науці, освіті, культурі, вихованні засоби вдосконалення суспільства, й через це заслуговує на визнання й належну оцінку. Парадокс просвітництва полягає в тому, що проголошувані ним гасла насправді не вписувалися у свій реальний зміст. Особливо це видно на прикладі свободи особистості. Філософія просвітництва, її гасла справді надихали революційні маси на штурм Бастилії чи Зимового палацу.

Позитивне значення філософії Просвітництва безсумнівне. Принаймні вона засвідчила плюралізм думок у рамках цілого ряду філософських проблем, що сприяло всебічному розгляду людини і світу та відношень між ними. Заслуговує сама ідея прагматичного призначення філософії Просвітництва, яка переслідувала мету вдосконалення людини й супільства. Цілий ряд понять і категорій, що зародилися в добу Просвітництва, не втратили своєї актуальності в наступні епохи аж до наших днів.

Характерні риси Просвітництва:

раціоналізм, як спільна віра в розум;

антиклеринаїзм (виступ проти зусилля церкви, але не релігії)

антиобскурантизм (замислюючий)

19. Основні ідеї філософії Канта та його вплив на розвиток філософії.

Кант займався переважно природними проблемами,серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності.В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,відкидав ідею першопоштовху,тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70рр .починається другий,так званий критичний період,коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм,і агностицизм,і ідеалізм. В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання.Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної системи.Перш ніж пізнавати світ,потрібно пізнати своє пізнання,втановити його межі і можливості.Це був великий поворот філософії до людини.Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання(простір, час) та апріорним формам мислення(якість,кіль-кість,причинність,реальність),тобто таким формам, які мають позадосвітне походження.Наступна сходинка пізнання-це розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого нового,сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з.”антиноміях”чистого розуму. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцінність людини.Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість.

20. Охарактеризуйте філософську систему і метод Гегеля.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Абсолютна ідея (мислення) є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи.

Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу. Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу є розсудок. Розсудковий – це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.

1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.

2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.

3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.

4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.