1. Світогляд, сутність, структура, типи.

§ 1. Світогляд людини, його суть, структура та історичні типи

У систему людських знань термін “світогляд” був запроваджений з подачі німецького філософа Іммануїла Канта. Світогляд – невід’ємний атрибут людської свідомості.

Кожна людина має світогляд, і в кожної людини він індивідуально специфічний. У найелементарнішому розумінні слова світогляд – це сукупність поглядів людини на світ і сенс життя. Якщо конкретизувати, то світогляд – це сукупність узагальнених уявлень про дійсність, які відображають, розкривають і зумовлюють певне практичне і теоретичне ставлення людини до світу, спосіб сприйняття, осмислення і оцінки навколишньої дійсності і самої себе як конкретно-історичного суб`єкта пізнання і практики.

Структуру світогляду становлять і виконують у ньому важливу роль такі елементи.

Узагальнені знання. Вони є основною, інформаційною базою світогляду. До світогляду належать не всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєво важливими для людини, які практично і теоретично розкривають сутність стосунків між людиною і світом у кожну історичну епоху.

Переконання. Це внутрішні соціально-психологічні елементи духовності, завдяки яким сприймаються або ж, навпаки, відкидаються світоглядні знання.

Цінності. Це позитивне або негативне ставлення до явищ навколишнього світу, яке ґрунтується на потребах та інтересах людей, культур певного соціуму.

Ідеали. Це світоглядна форма цілеспрямованого відображення дійсності, уявний зразок досконалості, норма, до якої слід іти як до кінцевої мети.

Вірування. Це форма і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя.

Принципи діяльності. Вони є нормативно-регулятивним компонентом світогляду; визначають свідоме практичне і теоретичне ставлення соціального суб`єкта до об`єкта і до самого себе.

Життєві норми. Це зразки, стандарти діяльності, що склалися історично або усталилися як певні правила поведінки, виконання яких окремою людиною чи групою людей є необхідною умовою підпорядкування особистої діяльності суспільним вимогам.

У структурі світогляду вирізняють такі його підструктури: а) світовідчуття, або емоційно-психологічний рівень світогляду; б) світосприймання, або досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів; в) світорозуміння, або пізнавально-інтелектуальний рівень.

Отже, світогляд – це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконаності. Спільне функціонування названих елементів і створює ту цілісну систему духовного світу людини, яка спонукає її до практичної дії, до певного способу життя та думки.

Розглянемо історичні типи світогляду детальніше.

Міфологічний світогляд. Міфологія (від грец. mifos – оповідь і loqos – слово, поняття, вчення) є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф – вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів.

Релігійний світогляд. Це другий історичний тип світогляду. Умовами для його формування стали: перехід від первісного ладу до рабовласницького суспільства і певні досягнення в організації суспільного виробництва, передусім в розподілі праці, зокрема виділенні розумової праці.

Філософський світогляд. Цей тип світогляду в сучасних умовах розглядається як один із впливових і дійових типів. Він, як і релігія, розвинувся з первинної міфології, успадкувавши її світоглядні функції. Але що ж споріднює і різнить філософію і розглянуті типи світогляду?

Їх об`єднує загальна спрямованість – дати картину світу і в ньому людину з її ставленням до дійсності, що її оточує, і з`ясувати сенс людського буття. Проте відповіді на ці проблеми представники різних видів світогляду шукають своїми шляхами. Що ж до сучасного філософського світогляду, то необхідно звернути увагу на такі його особливості:

а) філософському світогляду властива не чуттєво-образна, як у попередніх світоглядах, форма освоєння дійсності, а абстрактно-понятійна. Він має широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходять на межу буття і небуття;

б) філософський світогляд – це теоретична форма світогляду, яка історично виникла і, перша форма систематизованого теоретичного мислення взагалі. Він спрямований на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких рішень;

в) відмінність філософського світогляду від міфічного та релігійного полягає в тому, що релігія і міфологія співпадають з відповідним світоглядом, тоді як філософія становить ядро наукового світосприйняття. Вона надає йому цілісності, взаємопов`язаності й визначеності (схема 1.3);

г) на відміну від релігії і міфології, філософія в осмисленні світу систематично спирається на наукові знання. Але якщо на своєму початку філософський світогляд спирався на часткові, не систематизовані знання, то сучасний світогляд має можливість повного використання, як тепер кажуть, Великої науки. Разом з тим філософія справляє величезний вплив на розвиток науки. Вона виступає загальною методологією наукового пізнання;

д) філософія прагне поставити і розв’язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.

е) філософія досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення людини до світу; виробляє певні критерії і принципи суспільної та індивідуальної діяльності, спираючись не на авторитет, а на знання необхідності.

Таким чином, філософський світогляд – закономірний етап у духовному розвитку людства, який був обумовлений як змінами в суспільному бутті людей, так і розвитком різних галузей суспільної свідомості.

2. Передумови виникнення філософії. Концепції походження філософії.

Майже всі дослідники сходяться на тому, що в середині І тис. до н. е., десь приблизно в VI ст., в трьох осередках стародавньої цивілізації — Індії, Китаї та Греції — практично одночасно виникає філософія.

Історики ще мають відповісти на питання, чому саме VI ст. до н. е. виділяється із загального поступу віків І тис. до н. е. як час потужного вибуху інтелектуальної енергії. Вже зараз відомі численні передумови економічного, соціального, політичного та інтелектуально-духовного характеру, які підготували цей перелом. Стрибок у розвитку продуктивних сил внаслідок переходу від бронзи до заліза, від варварства до цивілізації, поява товарно-грошових відносин, ослаблення жорстких традиційних родоплемінних структур, виникнення держави, побудованої на політичних принципах, зростання опозиції традиційній релігії і її ідеологам в образі стану жерців, переоцінка нормативних моральних установок і уявлень, посилення критичного духу і зростання наукових знань — ось деякі фактори, з яких складалась духовна атмосфера, що сприяла зародженню філософії. Інакше кажучи, в епоху, про яку йдеться, здійснювались певні кардинальні зміни в економічній та соціально-політичній сфері, і ці зміни супроводжувались змінами у сфері духу, що породили філософію.

Суспільство общинно-родової формації виникає й організується на ґрунті кровнородинних відносин, які лежать в основі і всього виробництва, і розподілу праці між членами та общиною, і розподілу продуктів праці. Якщо під характером виробництва розуміти виробничу категорію, то перед нами — докласове суспільство. Це той первісний колективізм, де все не лише економічне, а й політичне, і військове життя суспільства визначається тільки самою общиною, на чолі якої стоїть спочатку жінка (матріархат), а пізніше — чоловік (патріархат), коли довелось повною мірою відділяти організаційні функції від чистородинних стосунків. Проте скрізь і завжди в общинно-родовій формації більше за все зрозумілими були саме родинні відносини. 1 коли виникало питання про природу чи світ у цілому, то й у цій цілком об'єктивній сфері теж не знаходили нічого іншого, окрім родинних відносин, тобто стосунків батьків і дітей, братів і сестер, дідів і онуків, предків і нащадків. Все довкола: і сонце, і місяць, і зірки, аж до неорганічної і неодушевленої природи, — розумілося як всезагальна родова община. І оскільки таке всезагальне одушевлення є ознакою міфологічної свідомості, то маємо вважати, що основний метод общинно-родового мислення — це міфологія.

Міф — це форма існування духу. яка відповідала общинно-родово-му суспільству, була його світоглядом і як світогляд зумовила його духовні і моральні особливості. Міф є історичною передумовою і витоком філософії. Цієї тези дотримуються автори майже всіх існуючих концепцій походження філософського стилю мислення — міфогенної (за якою філософія виникає з міфу внаслідок його внутрішнього розвитку), гносеогенної (автори якої бачать виток філософії у розвитку пізнання), гносеогенно-міфогенної (ця концепція прагне врахувати і роль генези міфологічного світогляду, і роль росту пізнання), соціогенно-міфогенної, якої дотримуються автори підручника і яка прагне синтезувати попередні концепції, врахувавши соціально-економічні та політичні перетворення в традиційному суспільстві і перетворення у сфері духу, у сфері міфологічного світогляду.

Яким же бачиться світ крізь призму міфологічного світогляду? Якщо врахувати, що призму цього бачення становлять общинно-родові зв'язки, то і зв'язки явищ світу бачаться як взаємостосунки одушевлених та одуховлених предметів подібно до зв'язків індивідів в общині, зв'язків між родичами, які відчувають, усвідомлюють один одного, відрізняючи "своїх" від "чужих". Спочатку душевна взаємопов'язаність предметів світу мислиться ще у своїй повній тотожності з самою дійсністю, так що душа і дух цих предметів цілком тотожні їх матеріальному єству. Це, як відмічає О. Ф. Лосєв, є фетишизм, за яким принцип життєво-родинних стосунків речі з оточуючим колективом, або, як стали говорити потім, її демон, душа або дух і ще пізніше — її сутність та ідея, залишався невіддільним від фізичного тіла самої речі.

В первіснообщинному суспільстві фетишами ставали природні речі, які ще не слугували предметом людської діяльності. Природні властивості речей наділялися надприродною суттю, і фетишизм супроводжувався сакралізацією (освяченням предметів, завдяки чому вони набували статусу соціальних регуляторів стосунків між людьми, виконували функцію репрезентатора певних соціальних норм. Нерідко такі фетиші (як правило, тварини, іноді рослини) ставали тотемами — уособленнями першородича общини та носія спільного імені її членів — "синів змії", "доньок орла" тощо. На думку багатьох дослідників тотемізму, тотем якраз і виступає не стільки як божество, скільки як прародич, покровитель общини, страж культу предків, наглядач за виконанням общинних традицій. Спочатку тотем пов'язувався із системою табу — забороною вбивати та поїдати тотемну тварину чи рослину. Потім значення табу розширилось. Вони стали заборонами форм поведінки (заборони кровозмішення, замахів на лідера общини, заборони на форми діяльності, які виходили за межі традиції, взагалі на будь-яку оригінальність тощо).

Первіснообщинне суспільство, на думку наших дослідників, було суспільством рутинним, яке орієнтувалось тотемами і табу на традицію, на постійне відтворення наявного стану речей. Зміни в ньому відбувались повільно — і суспільні, і у сфері духу. Але вони відбувались і здебільшого перші залежали від останніх.

3. Розкрийте природу філософського пізнання та структуру філософії як системи знань.

Філософське пізнання є особливим типом цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. До його складу входять: гносеологія, онтологія. В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не лише зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони мають бути, тобто прагне створити ідеал, зміст якого буде обумовлений обраними філософом світоглядними постулатами.

1. Онтологія-вчення про буття.

2. Гносеологія-вчення про осягнення, знання.

3. Методологія- вчення про методи осягнення, пояснення світу.

4.Аксіологія- вчення про цінності.

5. Праксеологія-вчення про діяльнісне ставлення до світу.

6. Антропологія- вчення про людину.

7. Етика- вчення про норми і засади поведінки.

8. Естетика- вчення про багатоманітність відношення до світу.

9. Соціальна філософія –вчення про суспільство і сусп. Історію.

4. Багатоманітність форм і способів буття філософії.

Філософія – реальне здійснення в культурі філософської думки , це багатоманітне і багатовимірне буття філософських ідей . Головний спосіб буття філософії в культурі – діалог Логосу і міфа. Логос – об’єктивний закон , чітке сперте на послідовну думку знання .Пройнята логосом філософська думка спрямована на членування і упорядкування дійсності , до створення чітких , раціонально осяжних , логічних моделей світу .Виникнення філософії було історично необхідною формою подолання міфології .Проте поява філософії як нового рівня духовної культури людства не могла спростувати буттєвих засад міфа як первинної форми повного життя. Повнота життя виявляється як повнота й багатовимірність знання , а життєствердна стихія творчості – як відкритість і неупередженість думки , як поривання до відшукання діяльності .Тому відповідний спосіб буття філософії називають софіїним. Платон, Сенека , Августин, Паскаль – це все філософи Софіїного типу .Філософське знання для них – універсальний засіб самовизначення й само піднесення людини .Кожний з способів буття філософії має свій смисловий грунт , своє культурне призначення . Вони обидва однаково істотні для здійснення філософією соціально – культурного призначення , їх смислове сполучення надає філософії стабільності і динамізму, забезпечує сутнісну єдність.

До скаладу філософії входять найрізноманітніші форми вияву філософських ідей , організацій філософського знання . Найпростіша форма буття – філософська ідея . Тобто поєднання одним смислом багатьох понять.Інша форма філософії – філософська школа(ідейна єдність забезпечується спільністю ідейного джерела). Інша форма філософії - філософське вчення . Тобто розгортання філософських ідей, здійснюване мислителем. Головною масштабною формою буття філософії в новітній час слід, мабуть,вважати філософську течію(стверджується спільність деяких комплексів ідей і способів їх розгортання у філософському знанні).Найзагальніша форма буття – філософський напрямок (смислова єдність у філософії).Отже , буття філософії є невідємним від буття культури , від усього людського буття загалом.Філософські ідеї виникають і стверджуються в органічному зв’язку з глибокими шарами людського життя.

5. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду.

Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання.Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.;4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. 1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо). 5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

6. Охарактеризуйте роль особистості у філософії.

Особистість – система соціально значущих рис, що характеризує людину як члена суспільства. Визначається певною системою суспільних відносин, культурою, обумовлена також і біологічними особливостями. Особистість володіє цілою низкою моральних якостей (позитивних і негативних), що носять соціально значущий характер. Ця система динамічна, рухлива, але водночас і доволі стійка.

У міфології стародавніх народів постійно говориться про сильних особистостей, що керують або усім життям суспільства, або його окремими частинами. Це – боги, напівбоги, герої... Вони є головними, вони вирішують все. Це Енкі у Месопотамії, Зевс у греків, Юпітер у римлян.Подібні погляди на особистість в історії перейшли і в європейську філософію - історія розглядалася як сфера діяльності великих людей. Головним ідеологом „культу героїв” у європейській філософії ХІХ ст. був англійський філософ Карлейль Томас. У своїх творах („On hero worship”, 1841р.) він намагався звести весь прогрес людства до особистостей окремих героїв, що наділені високими моральними якостями. Тобто вся його політична доктрина заснована на моральній проповіді. Т.Карлейль ще і таке говорив: „Поклоніння героям повинне виражатися у тому, що і ми самі будемо героїчно настроєні”.

У російській філософії велику увагу питанню особистості приділяв В. Соловйов. Він вважав, початком прогресу від вищого до нижчого у суспільстві є особистість в силу властивого їй необмеженого прагнення до кращого. Особистість – динамічний елемент, а дане суспільство – статистична сторона людського життя. Коли особистість відчуває обмеженість існуючого суспільства, то вона прагне його реформувати, тобто стає носієм вищої суспільної свідомості, що згодом стає панівною. Але є суттєва відмінність між злочинцем, що повстав проти суспільного порядку в силу своїх нищих пристрастей, і історичним героєм, що розуміє і створює новий порядок життя замість старого. Хоча між такими крайніми точками особистісної сили існують проміжні ланки, внаслідок чого корінні відмінності не дуже чітко уявляються сторонами. Так виникають трагічні моменти історії.

Екзистенціоналісти кожну людину розглядали як особистість. Їй судилося побувати в історії, вона „закинута” в неї і не може прожити поза нею, поза суспільством. Але здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії. На думку Сартра, історична ситуація реалізується лише шляхом людського вибору і дії. А феноменолог Хайдеггер розглядав кожну людину як історію.

7. Філософія і релігія: особливості співвідношення.

Якщо говорити про зв’язок філософії та релігії, то межі між ними практично не існує. Вони взаємозалежні і практично єдині.Як для філософії, так і для релігії головною проблемою є проблема людського буття.Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння". Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, смисл життя людини і суспільства. Ці ж питання є предметом дослідження й інших форм суспільної свідомості, зокрема й філософії.  У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога, його якості, ознаки та властивості. Теологія як одна із форм вираження релігійної свідомості має ряд специфічних рис, котрі відрізняють її від філософії.Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це основне своє завдання всі релігійно-філософські течії вбачають у доведенні необхідності, корисності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії — це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога.  Релігійна філософія дає своє вирішення проблем.  В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Підсумовуючи, виділимо основні орієнтації сучасної релігійної фі-лософії: 1) поворот від геоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини; 2) спроба скоригувати релігійну філософію і науку; 3) опора теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін

8. Охарактеризуйте співвідношення філософії та моралі, філософії та мистецтва.

Отже, якщо філософія не є наукою, то, можливо, вона є яким - те особова творчість? Тоді вона порівнянна з мистецтвом. Мистеитво (греч. їеНпе) - розуміється, як ремесло, уміння, професія, майстерність, твір, виріб.
Кант в своїх роздумах прийшов до висновку, що філософія черпає свої ідеї (необхідний для роздуму матеріал) з усесвітньої історії, біографій, п'єс, романів і спостережень за життям людини. Шопенгауер же порівнював музику і філософію. За його словами, «композитор розкриває саме сокровенне єство миру і висловлює якнайглибшу мудрість на мові, якої його розум не розуміє».
Поза сумнівом, філософія і мистецтво схожі тим, що і те і інше, є певною особовою творчістю, проте не можна приховати і їх відмінності, яка полягає в тому, що «філософія мислить в ідеях і поняттях, мистецтво ж реалізується в образах. Моральність, моральні принципи покликані стати тим могутнім засобом, що дасть нам змогу подолати людську роз'єднаність, духовну відчуженість і тим самим згуртує нас як братів і сестер для побудови щасливого майбутнього для нас і наших нащадків... Зневажливе, хижацьке ставлення до природи — прямий наслідок егоїзму, нездорового стану людської душі. (Патріарх Московський і всія Русі Алексій). Підвалинами нової моралі, нової екологічної філософії мають бути:– ідея розумного співіснування біосфери й техносфери;– планетарний, загальнолюдський підхід до вирішення земних соціально-економічних (передусім енергетичних) та екологічних проблем;– ідея універсалізму — глобальної і космічної взаємозалежності всіх процесів;– ідея необхідності самообмежень, підказаних екологічними законами й досвідом попереднього розвитку;– ідея оптимального використання всіх ресурсів Землі на основі впровадження нових ресурсозберігаючих і маловідходних технологій та міжнародної глобальної експертної оцінки цих ресурсів;– ідея збереження й примноження біорізноманітності;– консолідація людства під прапором об'єктивного знання, перетворення науки, особливо екології, на керівний інструмент;– тотальна екологізація життя людей, перехід від сервотехнології (небезпечної для довкілля) до екотехнології.
9. Філософія і наука: характер співвідношення.

Взаємини філософії і науки. Співвідношення філософії та науки має свою історію. У Давній Греції виникнення філософії відбувалося разом із природознавством. Філософія була знаряддям світопізнання. Аристотель як систематик давньогрецької філософії вважав, що філософія - це особлива галузь знань, і філософія - цариця наук, а решта - її рабині. Ця лінія підтримувался до Гегеля (1831 рік). Гегель казав, що філософія - королева наук. Філософія намагається знайти останні причини існування та світу, тим часом як інші науки розглядають лише частини проблеми. У 19 столітті був розвинений позитивізм, коли вважалося, що справжнє знання про світ дають конкретні науки. Наука сама собою є філософією, а сама філософія непотрібна. Неопозитивізм 70-х років 19 століття продовжував заперечувати філософію. Постпозитивізм робить висновки, що прагнення до узагальнень, пошук останніз причин необхідні, і без них не обійдешся. Л. Вітгенштейн вважав, що мова, її побудова і роль і є вирішенням філософських проблем. У сучасному тлумаченні цієї проблеми філософія виступає як визначене знання і невідривно пов'язана з наукою, але їх не можна утотожнювати. Знання філософії і науки мають свої особливості, що витікають з особливостей філософського і наукового мислення. Філософське знання - знання єдиного в усьому, у відриві від конкретних речей, якими займається наука. Філософія прагне вивчити способи, яими людина засвоює світ, головним є дослідження свідомості та відношення її до буття. Філософія і наука мають спільне в тому, що обидва види знань складаються з певних елементів: понять, висновків, суджень, принципів,гіпотез, що організовані у сувору логічно побудовану кракозябру, і являють собою теоретично сконструйовану картину світу. У цьому аспекті та сенсі філософія може виступати як наука. Але вони відрізняються за предметом вивчення та функціями. Предметом вивчення науки є об'єкт, що виступає як природно-історичний феномен. Предмет вивчення філософії - теоретична модель, що показує відношення людини до світу. За своїми функціями філософія і наука характеризуються прагненням до раціонального пояснення світу, достовірності. В науці це виражається у прагнення до істини, а вона повинна бути об'єктивною.У філософії достовірність доповнюється переконаннями, цінностями, світоглядними принципами. Тому філософія як світогляд ширше, ніж наука, більше за обсягом. Крім того, вона виконує евристичну функцію, вказує напрям наукових пошуків - є теоретичною розвідкою.

10. Місце філософії у сучасній культурі.З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві. Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції. Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду. Сучасні процеси світової культури поставили людство перед проблемами, які можна розв’язати лише за допомогою філософії, яка навчає самостійному мисленню і робить навчання філософії виснажливою духовною роботою. Завдяки останньому до душі філософа входить увесь світ, який його зусиллями вибудовується у певний порядок, модель, в якій філософ шукає власне місце і вказує на можливість діяти подібним чином для інших. В силу різних причин філософія виключена з сучасної культури більшості людства, „ибо польза от нее не доказана, а вред очевиден”. Але така вже вона за своєю природою, що була і буде потребою меншості. Зміни, які трансформують предмет філософії, різні за масштабом і різна міра розриву з минулим етапом філософствування, та, як правило, вони є намаганнями переосмислити філософію та її місце в культурі.
Загальновідомо, що українська філософська думка зобов’язана своїм існуванням і здобуткам європейській філософії, а ті форми протесту проти західної традиції, як правило представлені і на Заході. Тому важливим є не те, що відрізняє одну філософію від іншої, пошук відмінностей в предметі думки сам по собі не має особливої філософської цінності, філософа цікавить істинність ідеї.