| Головна » Статті » Мої статті |
1.4 Категорія часу в німецькій класичній філософії Починаючи з в 18 століття разом з критикою метафізики відбувається і перегляд метафізичних концепцій часу: знімається розрізнення часу як атрибуту субстанції і часу як суб'єктивного способу його сприйняття і вимірювання. Метафізичне трактування часу змінюється психологічним і трансцендентальним. Відправним пунктом «критичної філософії» є положення про суб'єктивний, апріорний характер простору і часу. Таке основне положення дисертації Канта, захищеної ним в 1770 р . «Час є не що інше, як форма внутрішнього почуття, тобто процесу наочного подання нас самих і нашого внутрішнього стану» [8, 56] Однак у Канта час є апріорна форма внутрішнього почуття, тобто він належить не індивідуальному, а трансцендентальної суб'єкту, а тому поряд із простором стає апріорною формальною умовою всіх явищ взагалі, втрачаючи при цьому метафізичне значення атрибута субстанції, яким наділяли тривалість раціоналісти 17 століття. Час у Канта є умова можливості механічно побудованої природи і мислиться по аналогії з простором: ми «представляємо тимчасову послідовність за допомогою нескінченно триваючої лінії, в якій різноманіття становить ряд, що має лише один вимір, і робимо висновок від властивостей цієї лінії до всіх властивостей часу, за винятком того, що частини лінії існують всі разом, тоді як частини часу існують одна після другої » [8]. В ХVIII столітті раціоналізм німецької філософії, що народжується в трансценденталізмі І.Канта, вимагає зробити час негідним предметом для філософського дослідження. Він є формою лише чуттєвого споглядання, а не мислення: «Час є… чистою формою чуттєвого споглядання. Різні часи суть лише частини одного й того ж часу» [8, с. 55]. Апріорність часу, на думку І.Канта, обумовлює суб’єктивність останнього: «… Час не є чимось таким, що існувало б саме по собі або було б властиво речам як об’єктивне визначення і, отже, залишалося б, якщо відволіктися від всіх суб’єктивних умов споглядання речей» [8, с.56]. Час і простір виступають умовами чуттєвого споглядання, проте споглядання не може існувати без цих умов. На думку І.Канта не можна стверджувати говорити й про нереальність часу – останній володіє емпіричною реальністю: в тому сенсі, в якому свідомість, яка мислить час, властива певному психофізіологічному суб’єкту, який існує онтологічно. І.Кант пише: «… наші твердження показують емпіричну реальність часу, тобто об’єктивну значущість його для всіх предметів, які коли-небудь можуть бути дани нашим почуттям» [1, с. 58]. При цьому, час має суб’єктивну реальність відносно внутрішнього досвіду. Отже, час слід вважати дійсним не як об’єкт, а як спосіб представляти мене самого як об’єкт. Усередині ж самих себе простір і час неемпіричні за своєю сутністю, вони не дані в чуттєвому досвіді, проте визначають останній: «Навіть простір і час, як ні чисті ці поняття від всього емпіричного і як ні достовірне те, що вони представляються в душі абсолютно а priori, були б позбавлені об’єктивної значущості і сенсу, якби не було показано їх необхідне застосування до предметів досвіду» [1, с. 132]. Виявляється, що простір і час, як апріорні умови чуттєвого споглядання, розповсюджуються лише на емпіричну реальність – на світ явищ, адже, за І.Кантом, явище володіє дійсністю емпіричного уявлення [1, с. 307]. Час для І.Канта постає чимось постійним в зміні: «Тільки завдяки постійному послідовне існування в різних частинах часового ряду набуває величини, званої тривалістю, оскільки в одній лише послідовності існування постійно зникає і виникає і ніколи не має ані найменшої величини. Отже, без цього постійного неможливе жодне часове відношення» [8, с. 149]. Таке розуміння також дозволяє синтезувати буття з його іншим, адже уможливлює виникнення і зникнення, взаємний перехід від буття до його іншого, і – навпаки. Гегель розумів історичний процес як наслідок духовної діяльності самих людей. Бажання осягнути єдність минулого-теперішнього-майбутнього у поєданні з діалектичним мисленням дозволило Гегелю побудувати логічну схему уявлень про час, беручи за основу його природу. Гегель писав: «Те, що пройшло було дійсне як всесвітня історія, як події природи, але воно покладається під визначенням небуття, яке приходить до визначення буття. В майбутньому справа йде навпаки: в ньому небуття є першим визначенням, а буття є пізнішим, хоча й не в часі. Серединою є байдужа єдність минулого й майбутнього, так що ні одне, ні інше не складає визначального моменту. Теперішнє існує лише тому, що минулого не має, і навпаки, буття даного «тепер» має своїм призначення не бути і небуття його буття є майбутнім. Теперішнє протиставляє цю негативну єдність. Небуття буття, місце якого зайняло «тепер», є минулим, буття небуття, яке міститься в теперішньому, є майбутнім» [6, c. 58-59]. Отже, ми можемо зробити висновок, що минуле це небуття колишнього буття, майбутнім є буття теперішнього небуття, теперішнє є буттям буття. Але як справжнє теперішнє він розглядає вічність. Минуле- це небуття буття, ніби коли я згадую, того минулого буття вже не існує. Потрібно розуміти, що минуле- це не лише колишнє теперішнє, але і колишнє майбутнє. Майбутнє- це буття небуття. В ньому небуття постає, як те, що існує ще лише як майбутнє, ніби, як дещо в собі-суще, зовсім не може стати предметом розсудливого пізнання, адже виключно вже існуюче, тільки дещо, яке досягло одиничності чуттєво наявного, може бути сприйманим. Тобто в кожному модусі час має в собі небуттєвість. «Час як негативна єдність ззовні-себе-буття є також чимось цілком абстрактим ідеальним; він є буттям, яке існуючи, не існує, і не існуючи, існує, - він є спогляданим становленням [6, c.52]. Час виступає одночасно і буттям, і небуттям цією позицію Гегель охопив дві сторони. Але не зважаючи на значний внесок в розкритті модусів часу, Гегель засуджує людей, які вважають категорію часу та простору важливими, вважає його чистою кількістю, як принцип, під дію якого підпадає лише емпірична реальність. Вічність- це час як результат другого заперечення. Небуттєвість часу в концепції Гегеля проявляється в осмисленні модусів часу, в роздумах про час як такий і в нехтуванні часу та розумінні його, як кількості.
РОЗДІЛ II. Категорія часу в теорії відносності: формування нової наукової картини світу Час - це те, чого нам, що живуть в сучасному суспільстві, завжди не вистачає. До категорії часу ставилися по-різному в різні періоди історії, не малу роль в цьому грала і культура, норми суспільства, цінності. Це доводиться таким простим фактом, як сприйняття всього часу в якості циклу або в якості лінії в античній та середньовічній культурі відповідно. Ми відчуваємо час тільки тому, що ми самі змінюємося, причому змінюємося або повільніше або швидше оточуючого нас світу. Це випередження (або відставання) і змушує нас порівнювати. Час ніколи не буває просто часом, це завжди якийсь час по відношенню до нас. Розуміння часу пов’язане з тими викликами, які життя ставить перед нами. Еволюція тлумачення значення часу відкрила нові горизонти наукового пізнання світу. Класичне розуміння часу Ньютона відкрило багато можливостей, однак новий експериментальний матеріал на початку XX століття змусив серйозно переглянути фундамент фізики та змусив почати формування нової наукової картини світу. Наукова картина світу - це цілісна система уявлень про загальні властивості і закономірності природи, що виникла в результаті узагальнення основних природничонаукових понять і принципів. Постановка запитання: що таке час дозволила глибше проникнути в суть фізичних законів. Звідки випливає, що час має бути однаковим у всіх системах відліку? Важливе досягнення теорії відносності полягає в тому, що вона докорінно змінила наші уявлення про час і простір. Згідно з теорією Ньютона, якщо світловий імпульс надіслано з однієї точки до другої, то різні спостерігачі, вимірюючи час переміщення світла, дістануть однаковий результат (бо ж час абсолютний), але відстань, яку подолає світло, вони можуть оцінити по-різному (бо ж простір не абсолютний). Швидкість світла — це лише відстань, яку долає світло, поділена на витрачений час, то різні спостерігачі дістануть різні значення швидкості світла. Проте, відповідно до теорії відносності, всі спостерігачі мають бути одностайні щодо швидкості поширення світла. І якщо вони не дійшли згоди про відстань, яку подолало світло, то й згоди про витрачений час поміж них не буде. (Час - це відстань, щодо якої поміж спостерігачів немає згоди, поділена на швидкість, щодо якої вони дійшли згоди). Інакше кажучи, теорія відносності поклала край ідеї абсолютного часу. Виявилося, що кожний спостерігач повинен мати свій вимір часу, зафіксований власним годинником, і що виміри однаковими годинниками в різних спостерігачів не обов’язково збігаються. Усякий спостерігач може визначити, де й коли відбулася подія, способом радіолокації, пославши світловий імпульс або радіохвилю. Якась частина імпульсу відіб’ється й повернеться назад, тож спостерігач виміряє проміжок часу, за який до нього дійде відбитий сигнал. Отже, тут час події - це середина інтервалу між моментами, коли імпульс був посланий і коли відбитий сигнал повернувся до спостерігача. Відстань до події дорівнює половині часу проходження імпульсу туди й назад, помноженій на швидкість світла [21]. За допомогою цього методу спостерігачі, рухаючись один відносно одного, припишуть тій самій події різний час і місце в просторі. Жоден з результатів вимірювань, що їх робили різні спостерігачі, не може бути правильніший за інші, однак усі результати взаємопов’язані. Кожний зі спостерігачів зможе точно визначити час і місце, що їх припише події всякий інший спостерігач, але тільки тоді, коли знатиме швидкість іншого спостерігача відносно себе. Тепер ми використовуємо тільки цей метод, щоб точно вимірювати відстані, бо час ми можемо вимірювати точніше, ніж довжину. Навіть метр означено як відстань, яку долає світло за 0,000000003335640952 секунди, якщо вимірювати час цезієвим годинником. Ми також можемо послуговуватися й новою, зручнішою одиницею довжини — світловою секундою, що являє собою відстань, яку долає світло за одну секунду. У теорії відносності ми тепер означуємо відстань через час і швидкість світла, звідки автоматично випливає, що, вимірюючи швидкість світла, всі спостерігачі дістануть однаковий результат (1 метр за 0,000000003335640952 секунди). Тож нема потреби запроваджувати поняття етеру, бо виявити, чи існує він насправді, як засвідчив експеримент Майкельсона – Морлі, годі. Нам доводиться визнати, що час зовсім не відокремлений і незалежний від простору, а творить разом з ним об’єкт, званий простором-часом, або часопростором [21]. Світло, поширюючись від якоїсь події, утворює в чотиривимірному часопросторі тривимірний конус. Цей конус називають світловим конусом майбутнього події. Так само можна накреслити й другий конус, що зветься світловим конусом минулого і становить набір подій, через які світловий імпульс здатний досягти цієї події.
Якщо сталася подія Р, то решту подій у Всесвіті можна розділити на три класи. Ті події, яких може досягти від події P частинка або хвиля, рухаючись зі швидкістю, не більшою за швидкість світла, належать до майбутнього події P. Вони лежать усередині або на поверхні щораз більшої сфери світла, випромінюваного від події P, а отже всередині або на світловому конусі майбутнього події Р на часопросторовій діяграмі. Те, що відбувається в Р, може вплинути тільки на майбутнє події P, бо ніщо не може рухатися швидше за світло. Так само минуле події P ми можемо означити як сукупність усіх подій, що від них можна досягти події P зі швидкістю, не більшою за світлову. Отже, ця сукупність подій може впливати на те, що відбудеться в Р. Про події, які не належать до майбутнього чи минулого P, кажуть, що вони відбуваються деінде відносно Р. Те, що відбувається деінде, не може ні впливати на подію P, ні зазнати її впливу. Наприклад, якщо Сонце просто в цей самий момент перестане світити, події на Землі в цей самий час не зазнають ніякого впливу, бо відбуваються деінде відносно тої події, коли Сонце згасло. Ми дізнаємося про це аж за вісім хвилин — саме стільки часу потрібно світлу, щоб подолати відстань від Сонця до нас. Тільки після цього події на Землі опиняться в світловому конусі майбутнього події, коли згасло Сонце. Саме тому ми не знаємо, що відбувається цієї миті десь у Всесвіті: світло, яке дійшло до нас від далеких галактик, було випромінене мільйони років тому, а світло від найвіддаленішошо видимого об’єкта йшло до нас майже вісім мільярдів років. Тож, дивлячись на Всесвіт, ми бачимо його фактично в минулому. Ще одне передбачення загальної теорії відносності полягає в тому, що поблизу такого масивного тіла, як Земля, час спливає повільніше. Це можна пояснити зв’язком між енергією світла і його частотою: що більша енергія, то вища частота. Світло, поширюючись угору в гравітаційному полі Землі, втрачає енергію, і тому його частота зменшується. Спостерігачеві, який перебуває на висоті, здаватиметься, що внизу все відбувається повільніше. Це відкриття дозволило здійснювати навігацію у сучасному вигляді. Якщо знехтувати загальною теорії відносності, то помилка в розрахунках положення може становити кілька кілометрів. Ньютонові закони руху поклали край ідеї абсолютного положення в просторі. Теорія відносності звільнила нас від абсолютного часу. Розгляньмо пару близнюків. Припустімо, що один з них живе на вершині гори, а другий на рівні моря. Тоді перший близнюк старішатиме швидше, тож якби вони знову зустрілися, він був би старший за іншого. Щоправда, різниця у віці буде дуже мала, проте вона була б набагато більша, якби один з близнюків відправився в подорож на космічному кораблі зі швидкістю, близькою до світлової. Коли б він повернувся, то був би набагато молодший від того, що лишився на Землі. В теорії відносності немає ніякого унікального абсолютного часу. Кожна людина має свої особисті міри часу, які залежать від того, де вона перебуває і як рухається [21]. До 1915 року вважали, що час і простір — це незмінна арена, на яку все, що відбувається там, аж ніяк не впливає. Так було і в спеціальній теорії відносності. Тіла рухалися, сили притягали й відштовхували, а час і простір просто тривають і не зазнають впливу. Було природно думати, що простір і час вічні. Час і простір тепер динамічні величини: рух тіла чи дія сили змінює кривину часу й простору, а структура часо-простору і собі впливає на те, як рухаються тіла і діють сили. Час і простір не тільки впливають, а й самі зазнають впливу від усього, що відбувається у Всесвіті. Як без уявлень про час і простір годі вести мову про події у Всесвіті, так і в загальній теорії відносності безглуздо говорити про час і простір за межами Всесвіту. У подальші десятиріччя таке нове розуміння часу й простору мало перевернути наші уявлення про Всесвіт. Давню ідею про майже незмінний Всесвіт, що, можливо, існував завжди й існуватиме вічно, заступили уявлення про динамічний, розширений Всесвіт, що, найпевніше, виник у скінченний час у минулому й дійде краю в скінченний час у майбутньому. Згідно із загальною теорією відносності та роботами С. Хокінга Всесвіт повинен мати початок і, можливо, кінець.
РОЗДІЛ III. Перевідкриття часу При тлумаченні свого внутрішнього досвіду людина стикається з новими проблемами. Тут вона не може використовувати ті ж методи, що при перших спробах організації і систематизації своїх знань про фізичний світ. Час осмислюється насамперед не як специфічна форма людського життя, а як загальна умова органічного життя взагалі. Органічне життя існує, лише розгортаючись у часі. Це не річ, а процес - нескінченний безперервний потік подій. Організм ніколи не локалізований в одній миті. У його житті три види часу - теперішнє, минуле і майбутнє - створюють якесь ціле, яке не можна розщепити на окремі елементи. Ми не можемо описати стан організму в даний момент, не розглядаючи його історію, не співвідносячи його з майбутнім станом, з точки зору якого теперішній стан - всього лише перехідна стадія [10]. Ми розглядали тільки один аспект часу - відношення сьогодення і минулого. «Існує і інший, можливо, більш важливий і специфічний аспект структури людського життя. Його можна назвати третім виміром часу, виміром майбутнього. У нашому усвідомленні часу майбутнє - необхідний елемент. Навіть на самих ранніх етапах життя цей елемент уже відіграє провідну роль. Співвіднесеність з майбутнім засвоюється свідомістю швидше, ніж віднесеність до минулого [10, c. 76]. Ми в набагато більшій мірі живемо в наших сумнівах і побоюваннях, наших страхах і надіях на майбутнє, ніж у спогадах і сього хвилинних повсякденних заняттях. Думати про майбутнє - необхідна частина природи людини. Але в людини значення усвідомлення майбутнього зазнає ті ж характерні зміни, що і відмічені нами при розгляді ідеї майбутнього. Майбутнє не тільки образ: воно стає "ідеалом". Важливе значення цього перетворення знаходиться на всіх етапах культурного життя людини [10]. У тій мірі, в якій людина залишається цілком включеною в свою практичну діяльність, відмінність спостерігати важко. Звичайно, майбутнє, як воно розуміється людиною, охоплює набагато ширшу область, а його плануюча активність набагато більш усвідомлена і розважлива. Але все це залишається проявом обережності, а не мудрості. Але теоретична ідея майбутнього, тобто ідея як передумова вищої людської культурної діяльності, - це ідея зовсім іншого роду. Це символічне майбутнє людини, яке відповідає його символічному минулому і строго співвідноситься з ним. Перевідкриття часу - феномен сучасної культури, пов'язаний з актуалізацією - як в природознавстві, так і в гуманітаристиці - проблеми темпоральності. Термін запропонований І. Пригожиним в контексті синергетичної моделі часу як процесуальної конструкції. Саме факт "Перевідкриття часу" синергетика фіксує як найважливіший результату своїх дослідницьких зусиль. Виcувалось припущення, що основна властивість детальної рівноваги є не чим іншим, як процесом оборотності в часі елементарних процесів у системі. Фактично це означало, що всяка динамічна траєкторія мислилася як оборотною, тобто визначала майбутнє і минуле як еквівалентні за своїм статусом по відношенню до теперішнього. З цього випливає, що якщо ми миттєво поміняємо напрямок всіх швидкостей системи рухомих тіл, ця система побіжить у зворотному напрямку послідовно через всі стани, через які вона прийшла до точки інверсії. За оцінкою І. Пригожина: «оборотність законів, так само як і законів обох фундаментальних наук, створених у XX столітті - квантової механіки і теорії відносності, - висловлює таке радикальне заперечення часу, якого ніколи не могли уявити ніяка культура, ніяке колективне знання» [17]. На противагу цьому, синергетична парадигма бачення динамічних процесів з необхідністю включає в себе презумпцію незворотності часу. Згідно І.Пригожиним, може бути виділено, щонайменше, три мінімальних умови, яким відповідає будь-яка історія: незворотність, ймовірність, можливість появи нових зв'язків. У цьому відношенні найважливішим пафосом розгортання синергетичної дослідницької традиції є, за її самооцінкою, та обставина, що наука знову відкриває для себе час. Так, зокрема, процеси самоорганізації як основний предмет дослідницького інтересу синергетики знову і знову переконливо свідчать, що саме незворотність як така виступає джерелом порядку на всіх рівнях: не що інше, як незворотність є той механізм, який створює порядок з хаосу. Синергетичні дослідження показали, що фактор часу виявляється змістовно значимим і в плані специфіки утворення в ході самоорганізації системи макроструктур. Якісні характеристики дисипативних структур цілком залежать від передісторії системи, і, в цілому, основна властивість хаотичної динаміки - це, за оцінкою Ніколіс і Пригожина, - істотна залежність від початкових умов. Синергетикою зафіксовані такі явища, як пам'ять хімічної реакції, виявлено, що у біологічних систем є минуле, сформульована інтегральна теза про те, що матерія як об'єкт сучасних фізичних законів не є даність, але продукт історії. Мається на увазі, що залежно від того, змінюючи які параметри (і в якій саме послідовності), ми наводимо систему до певного стану, залежить її поведінка в цьому стані. В цілому, для природних систем справедливий висновок про те, що: «утворюють їх молекули - підсумок попередньої еволюції» [17]. Космологія в синергетичному її аранжуванні інтерпретує історію світобудови від великого вибуху до чорних дір в якості історії часу. У спеціально присвяченій даному питанню роботі "Перевідкриття часу" І.Пригожин зазначає, що нині фізика знайшла точку опори не в запереченні часу, а у відкритті часу у всіх областях реальності, - у кожній галузі фізики ми знову і знову знаходимо пов'язане зі становленням матерії необоротне час. Незворотність, таким чином, відображає сутнісні характеристики світу (а не розуміється, як це було в традиційному природознавстві, як подоланої за допомогою корекції концептуальних засобів) [18]. Фундаментальний висновок з синергетичних досліджень формулюється Ніколіс і І. Пригожин наступним чином: ми живемо в світі, де симетрія між минулим і майбутнім порушена, у світі, де незворотні процеси ведуть до рівноваги в нашому майбутньому. Але якщо існування двох світів, що конфронтують, які Пригожин і Стенгерс називають світом траєкторій і світом процесів, не викликає сумнівів, то успіхи синергетики дозволяють констатувати, що ми вступаємо у світ, що виникає, тобто принципово процесуальний. Однак найважливішим наслідком з цієї обставини є не тільки переорієнтація від буття до становлення, скільки відмова від протиставлення і ізольованого дослідження зазначених двох світів. При цьому не мається на увазі аксіологічна дискредитація концептуальних засобів і парадигмальних установок, орієнтованих на фіксацію та дослідження світу траєкторій, не про пріоритетне дослідженні світу становлення по відношенню до світу буття, - це було б лише дзеркальним обертанням, але не подоланням ситуації традиційного природознавства. Йдеться про радикальне при переході на позиції інтегрального синтезу [17]. Згідно синергетичної самооцінки, ми вважаємо, що буття і становлення повинні розглядатися не як протилежності, що суперечать один одному, а як два співставні аспекти реальності. Очевидно, що така установка не може не привести до висновку про те, що на сьогоднішній день виникла нагальна потреба в новому синтезі - синтезі наук про наявне буття і наук про становлення, заснованих на ідеї часу і незворотності змін. У контексті сформованої культурної традиції дана орієнтація означає для європейської свідомості і взяття напрямку на міждисциплінарний синтез. Це пов'язано з тим, що для гуманітарної сфери змальований вище напрямок на виключення ідеї необхідності з когнітивного арсеналу науки ніколи не був характерним. Соціо-гуманітарне пізнання ґрунтувалося на ідеї темпоральності, як анізотропії, було закладено ідеєю незворотності часу, так само як і включало в себе визнання двох інших підстав історії: випадковості і утворення нових якостей. Власне, саме протистояння двох культур, характерне для західної традиції, обумовлено, згідно синергетичного бачення проблеми, конфліктом між позачасовим підходом класичної науки і орієнтованим у часі підходом, ще домінуючим в переважній більшості соціальних і гуманітарних наук. За оцінкою І. Пригожина, сучасна фізика, в тій мірі, в якій вона усвідомлює себе наукою про фізико-хімічне становлення, а не наукою про позачасові закони виявляє у своїй власній області ряд проблем, які в минулому спонукали деяких сумніватися в науковості гуманітарних наук. Перевідкриття часу, здійснене синергетикою в некласичному природознавстві, в некласичної філософії було здійснено Хайдеггером, що показало, що глибинна проблематика всякої онтології є у феномені Часу. Змістовно "Буття і Час" Хайдеггера є не що інше, як поворот філософського мислення від буття до становлення. Саме цю традицію успадковує філософський постмодернізм, вбираючи в свій зміст поряд з хайдеггерівською ідеєю поетичного мислення і презумпцією часу. Практично вся некласична філософія включає в себе проблематику часу, і для тих авторів, які виступили по відношенню до постмодернізму як предтечею, це особливо характерно. Найважливішу роль відіграє фактор часу в сартровській аналітиці суб'єктивності, що зробили серйозний вплив на постмодерністське тлумачення проблеми суб'єкта. Так, Сартр зазначає, що "час- це ... зв'язок, і Я має часовий характер навіть у самому своєму бутті. Це означає, що Я не просто не боїться часу, воно має потребу в ньому для самоздійснення". Що ж стосується безпосередньо філософії постмодернізму, то проблема часу конституюється нею безпосередньо в контексті теоретичних моделей самоорганізаційних процесів. Аналогічно в контексті генеалогії Фуко мова йде про те, щоб перетворити історію на противагу пам'яті і, як наслідок, розгорнути в ній іншу форму часу. Мова йде саме про відмову від лінійного усвідомлення часу, яке передбачає поняття минулого і майбутнього, і від заснованого на ньому лінійного вивчення історії як незворотньо-розгорнутої з минулого через сьогодення в майбутнє. Постмодерн усвідомлює себе як пост-сучасність, процесуальність, яка розгортається після часу. Розгортаючи процесуальність свого буття в ситуації постісторії, сучасність тим самим переписує час, розгортаючи лінійний лектор історії та ламаючи його. [7, 569] Таким - парадоксальним - чином постмодерністська презумпція кінця історії фактично має сенс "Перевідкриття часу". У загальному контексті орієнтації сучасної культури на ідею нелінійності способу артикуляції феномену часу в постмодернізмі виставляє саме ті його аспекти, які виступають центральними і для синергетики. Насамперед, мова йде про ідею незворотності часу. Якщо для синергетичної парадигми ідея незворотності часу виступає фундаментальною, то і постмодернізм - відповідно до текстового аналізу - формулює принцип незворотності. Феномени часу і сенсу в контексті постмодерністської філософської парадигми виявляються найтіснішим чином пов'язаними, причому цей зв'язок виступає як змістовний і двосторонній. З одного боку, як це показано Крістевой, сенс як такий знаходить свою визначеність саме в контексті темпоральності, з іншого ж боку - процедури смислонародження не є байдужими для здійснення процесуальності часу. Час так само, як і в синергетиці, мислиться в постмодернізмі як конструкція. Таким чином, висловлений свого часу Уайтхедом теза про те, що з'ясування змісту висловлення все тече знову є одне з найголовніших завдань, і не тільки знаходить нині новий пафос, але і є актуальним як для природничо-наукової, так і для гуманітарної сфер сучасної культури. В цілому, постмодернізм рефлексивно осмислює себе як такий, що здійснив паракритику спекуляції часу. Найважливішим наслідком інтерпретації часу в якості конструкції виступає - як для сучасного природознавства, так і для філософії - можливість моральної його артикуляції: як для постмодернізму час артикулюється в категоріях моральної відповідальності, так і для синергетики час - це деяка конструкція і, отже, несе якусь етичну відповідальність. Таким чином, "Перевідкриття часу" виявляється одним значущим парадигмальним зрушенням як природничо-наукової, так і філософської складових сучасної культури.
ВисновкиЖиття людини постійно відбувається в темпі, добові коливання, зміна сезонів. Цікавість у розумінні поняття часу ніколи не вгасала, змушувала ставити нові і нові запитання і отримувати відповіді. Ці відповіді дозволили відкривати нові наукові горизонти. Точний час потрібен в фізиці, економіці, медицині, науці загалом. Але людина та її відчуттєве сприйняття часу теж не давали спокою філософам. Платон вказує нам на надчуттєву смислову складову душевних явищ. Платонова “ідея” – це, за своєю суттю, і є надчуттєвий, позапросторовий, позачасовий смисл, який є безпосередньо присутнім у складі безпосередньо даного, що переживається свідомістю. Августин, спираючись на Платонову тезу про не співмірність вічності та часу, розмірковує не стільки про те, що є час сам по собі, оскільки на його думку, це є божественною тайною, прихованою від людини, скільки про те, як нам даний час. Ми знаємо час таким, яким він нам дається – таким є висновок міркувань Августина. Час пов'язаний з рухом, це - міра, або, як виражається Арістотель, «число руху». Але числа треба комусь рахувати. Окрім душі, нікому. Отже, «без душі не може існувати час». У свою чергу і час вимірюється рухом. Яким саме? Рухом по колу, оскільки переміщення - первинний рух, а в ньому первинним є круговий рух. І.Кант бачить час апріорною здатністю споглядання і не просто споглядання, а споглядання чуттєвого. Час – це форма «внутрішнього досвіду». Небуттєвість часу випливає з мислення останнього чимось суб’єктивним, з однобокого мислення часу, такого мислення, за якого час постає відкиданням буття. Розуміння часу І.Кантом може бути використаним для побудування онтології часу, адекватної сучасному світу, проте таке розуміння часу повинно бути «доповненим» іншими розуміннями. Онтологія часу повинна ґрунтуватися на синтетичному розумінні часу. Гегель вийшов на усвідомлення історичного процесу як наслідку духовної діяльності людей та розгортає діалектичну концепцію часу. І Аристотель, і Ньютон вірили в абсолютний час. Вони гадали, що можна однозначно виміряти інтервал часу між двома подіями і що результат буде однаковий, хоч би хто вимірював, аби послуговувався добрим годинником. Час був цілком відокремлений і незалежний від простору. Теорія відносності дозволила нам відмовитися від тлумачення часу як абстрактної сутності, що дозволило нам творити нову наукову картину світу. Час - це те, що ми можемо вимірювати. Якщо ми зможемо вимірювати час і проводити синхронізацію годин лише за допомогою сигналів, що поширюються з граничною швидкістю, то з цього з неминучістю виходить відносність часу. Іншими словами вдалося показати, що абсолютний час не можна спостерігати в принципі, і тому він відсутній у фізиці, але не у філософії. Теорія відносності зробила революційне припущення, що гравітація — це не звичайна сила, а наслідок того, що часо-простір не плоский, як уважали раніше, а викривлений, або «здеформований» розподілом маси й енергії в ньому, що дозволяє говорити про існування червоточин та подорожі в просторі на значні відстані за відносно короткі проміжки часу. В результаті синергетичного перевідкриття часу в науці й філософії була поставлена одна з фундаментальних проблем сучасної культури, якою стала в ХХ-ХХІ століть проблема надання часу значення простору і його зникнення. В рамках постнекласичної науки відбувається своєрідне “перевідкриття часу” на основі дослідження нелінійних систем. Особливо активно і плідно ідею “конструктивної ролі часу”, його “входження” в усі області та сфери спеціально-наукового пізнання розвиває І. Пригожин. Він стверджує, що час проник не тільки в біологію, геологію та соціальні науки, а й на ті два рівня організації буття, з яких його традиційно виключали: макроскопічний і космічний. Не тільки життя, а й Всесвіт у цілому має історію, і ця обставина тягне за собою важливі наслідки. Час у синергетиці мислиться незворотнім, оскільки основна властивість детальної рівноваги є не чим іншим, як процесом зворотності у часі. Поряд із тим, як виключення, для деяких процесів визнається можливість рівноваги. Синергетична парадигма бачення динамічних процесів, таким чином, із необхідністю містить у собі презумпцію незворотності часу. Час - це та категорія, яка цікавила мислителів в різні періоди життя людства, яка переосмислювалася в залежності від вимог суспільства. В сучасності всі поняття активно аналізуються, переосмислюються, тому і про час багато розмірковують як про неіснуючу категорію, або категорію, що не володіє минулим і майбутнім. Філософські та наукові дослідження часу дозволять в майбутньому зробити ще не один прорив та навіть, можливо знайти абсолютний час, який стане людиновимірним.
| |
| Переглядів: 621 | | |
| Всього коментарів: 0 | |