РОЗДІЛ І. Класичне філософське тлумачення часу

1.1 Категорія часу в античній філософії

Грецька філософія за самого початку намагається вирішити проблему континіуму. Після перших спроб осмислення континіуму, Зеноном і Платоном ґрунтовно і глибоко категорія часу була проаналізована Арістотелем.

Проблематика часу не є однією із центральних у філософії Платона, оскільки поняття “часу” у Платона завжди розглядається не як самоціль, а у зв’язку із поняттями “єдиного”, “вічності” та “буття”. Але системність та різнобічність підходів Платона стосовно даної проблеми спонукають все ж вести мову про концепцію часу у філософії Платона [16, с. 78].

Тема “єдине і множинне” є центральною у діалозі Платона “Парменід”, в якому представлена його полеміка з елеатами і таке платонове розуміння “єдиного та множинного”, що передбачає встановлення зв’язку між ними. Платон виходить із того, що як і будь-яка множинність, час не існує і не може бути помисленим безвідносно до „єдиного”, оскільки час є такою реальністю, що співвіднесена з “єдиним”.

У “Парменіді” можемо знайти дві протилежні думки: “єдине не причетне до часу і не існує у часі” та “якщо тільки єдине причетне до буття, воно причетне і до часу” [11, с. 354]. Що ж тоді виражає сутність часу? Для Платона це залежить від того, яким є спосіб опису “єдиного”. Але його міркування стосовно цього питання також містять достатньо суперечностей.

У процесі суперечливих міркувань Платон приходить до висновку, що “єдине” не може бути “більшим” чи “меншим”, “старшим” чи “молодшим”. Такому абсолютному “єдиному” не притаманні ні “частини”, ні “центр”, ні “рух”, нічого з того, що можна назвати атрибутами буття (чи услід за Платоном – “ідеями”), невід’ємними компонентами, що його конституюють. Цьому “єдиному” не притаманний і “час”, оскільки йому не притаманні “рівність” і “подоба”, що не тільки виражають зовнішній вигляд “часу”, але і складають, на думку Платона, його внутрішнє життя. Якби “єдине” мало стосунок до “рівності” чи “нерівності”, воно б не було “єдиним”, тому що припускало б у собі деяке розходження. Не допускаючи в собі ніякого розходження, “єдине” тим самим не має нічого спільного з тим, що узагалі відноситься до “буття”.

Платон фактично показує, що те, що розрізняє “єдине” і “час”, тотожне тому, що розрізняє “єдине” і “буття”. Будь-який предмет, що не  є “єдиним”, існує в часі, і, отже,– існує в “бутті”. Де є “час”, там є “буття”: “якщо єдине ніяк не причетне будь-якому часу, то воно не стало, не ставало і не було колись, воно не настало, не настане і не є тепер і, нарешті, воно не буде наставати, не настане і не буде згодом” [14, с. 355]. Якщо щось є, чи було, чи буде – то це щось існує в бутті, що неможливо для абсолютно “єдиного”. Виходить, що “час” супроводжує “буття”, має з ним одну спільну природу. Таким чином, “час” і “буття” є феноменами одного порядку і вторинними стосовно “єдиного” [19, с. 78].

Якщо згадати відоме місце із діалогу “Кратил”, у якому Платон, згадуючи Геракліта, пише: “Десь говорить Геракліт, що все рухається і ніщо не покоїться і, уподібнюючи суще до течії річки, він говорить, що неможливо двічі увійти в одну й ту ж річку” [16, с. 34]. І тут же Платон критикує твердження, відповідно до якого час є міра руху. Навпроти, рух – оскільки він вже припускає час – є мірою часу. Спокій існує у часі і якщо рух може перериватися, тобто може бути зупиненим, той час безупинний. Час – відображення, образ Вічності, його рухлива ікона.

Платон, таким чином, “вперше в історії філософської думки намагався дати метафізичне обґрунтування поняття часу, зіставивши його із позачасовою вічністю” [3, с. 120]. Час, таким чином, постав як подоба вічності у емпіричному світі становлення і, відповідно, як дещо відмінне від вічності, але причетне їй.

Радикально протилежною у цьому контексті є позиція Плотіна як неоплатоніка, який заперечує думку про виникнення світу у часі. Але така категорична позиція Плотіна не безпідставна і може пояснюватися значною несхожістю космогонії, викладеної в “Тімеї”, із власною плотіновою [15, с. 36]. До того ж, у своєму тексті Платон пише про неточність звичайного слововживання, що переносить часові визначення на вічну сутність [15, с. 462]. Недосконалість мови спонукає нас говорити про причину як про щось таке, що передує у часі наслідкам. Але стосовно істинно-сущого, а тим більше над-сущого, це є несправедливим, оскільки воно вічне і до нього не можна застосовувати слова “до” та “після”. Тому якщо Платон говорить про Деміурга як причину створення світу у минулому часі, то це не варто розуміти буквально. Погляди Арістотеля на принципові аспекти проблеми часу і сьогодні не здаються застарілими та перебувають в центрі дискусій.

Свій аналіз часу Арістотель розпочинає з точно поставленого питання: “Перш за все добре було б поставити питання про час з точки зору більш загальних змістів, а саме чи належить час до існуючих чи неіснуючих речей, а потім, яка його природа. Що час або зовсім не існує, або ледь існує будучи чимось неясним, що можна припустити на основі наступного. Одна частина його вже була і її вже немає, інша буде, і її ще немає, і з цих частин утворюється нескінченний час і кожного разу виділяється проміжок часу. А те, що утворюється з неіснуючого, не може бути причетним до існування” [2, с. 122].

Про природу часу Арістотель пише у IV книзі “Фізики", де наділяє його специфічними особливостями, найпоказовішою з яких, є неможливість сприйняття часу як чогось безпосередньо наданого людському сприйняттю. Складові часу - минуле й майбутнє - не мають реального існування, а теперішнє- вислизає, при спробі схопити його, стискається у нескінченно малу мить, тривалість якої є невловимою для людини. Арістотель заперечує платонівське вчення про виникнення часу разом із космосом, та приходить до висновку, що час, як і рух, існував завжди.

Час представлений рухом або зміною речей, однак, ототожнити час із рухом в жодному разі не можна. Час не є рухом, але без руху не може бути й часу. Події, що відбуваються в житті людини мають свій особливий порядок “минання”. Сприймаючи цей порядок, ми сприймаємо час. “Час для Арістотеля не існує без свого змістовного наповнення, і являє собою розрізнення в подіях моментів “до” і “після” [4, с. 63 с.]. “Знаходитись у часі” - для Арістотеля означає вимірювати рух або спостерігати його відсутність. Оскільки вимірювати може лише душа, то і час, можливий там, де є душа. Власною душею ми сприймаємо потік часу, при цьому, не спостерігаючи ніяких змін у просторі, але, помічаючи зміни, що відбуваються у самій душі. Тим самим душа ніби ділить час на частини, помічаючи різні моменти “тепер”.

Момент “тепер” - це найважливіша ланка в концепції часу Арістотеля, це та реальність, яка доступна людині. “Тепер” Арістотель уявляє у вигляді атома часу, характеризуючи його як неподільний. Ця неподільність має суперечливу природу: в ній немає ніякого руху, але немає і спокою. В ній ще не відчувається досягнутість істини, а оскільки раціональний суб’єкт мислить у формулах завершеної позитивності. Водночас, час не є просто механічною сумою окремих “тепер”, так як і сума окремих точок не утворює лінії. “Тепер” виконує функцію зв’язності часу, воно поєднує минуле й майбутнє, являється межею і того, і іншого. Арістотель постійно проводить паралель між точкою й лінією, з одного боку, та “тепер” і часом - з іншого.

В силу своєї “неподільності” момент “тепер” є межею між минулим і майбутнім. Ця межа у свою чергу є початком форми, що дозволяє будь-якій реальності, в тому числі й часу, отримати визначеність. “Тепер” тотожне собі в одному відношенні, і відмінне в іншому. Воно тотожне за своїм субстратом, а відмінне за буттям. Отже, за Арістотелем минає не час, а момент “тепер”, який співвідноситься з часом так, як рухомий предмет з траєкторією свого руху. Відчуття потоку часу з’являється внаслідок того, що ми рухаємося разом із “тепер”, яке в даний момент відкриває окремий зріз подій. В моменті “тепер” відбувається безперервний процес становлення. Слід зауважити, що час не складається з неподільних моментів “тепер”, ці моменти є позачасовими початками часу.

Отже, мислитель окреслює час так би мовити, із двох боків: визначаючи час, як число руху, Арістотель вказує на сутність часу, а визначаючи його як міру руху - на його функцію. Усупереч тому, що час мислиться та пов’язується з рухом, все ж таки він неможливий без розумної душі, яка може сприймати. Симплікій у коментарях до «Фізики» Арістотеля зазначає, що «тепер» можна було б порівняти з вікнами, крізь які людині видно проблиски вічності.

Арістотель прекрасно відчуває чисту тривалість і абсолютну ірраціональність часу з одного боку, а з іншого - необхідність бути зліченим, без чого він не зміг би переходити від точки до точки і бути перервним, без чого необхідна для нього перервність залишалась би сліпим і нікому не зрозумілим абсолютним становленням.

1.2 Категорія часу в  Середньовіччя

У християнських отців поняття часу отримує нову інтерпретацію. В Біблії є цілісне бачення історії, розгорнута перспектива часу, що біжить від “початку” до “кінця”, відома всемогутній волі Бога аж до виконання Його кінцевої мети. Християнське розуміння людини відрізняється від античного тим, що людина вже не в такій мірі почуває себе органічною частиною, елементом космічного життя, згідно з Біблією, вона вища за космос і має бути господарем природи. Змінюється значення внутрішнього життя людини воно здобуває першочергову релігійну цінність. “Для античного грека, душа людини співвідноситься з душею космосу. Августин же відкриває “внутрішню людину”, для якої немає відповідника у космосі і яка повністю звернена до Творця” [11, с. 119]. Глибини “внутрішньої людини” приховані навіть від неї самої, їх не можна осягнути силами природного розуму, вони повністю відкриті тільки для Бога.

Складність феномену часу, вводить нас у поле визначення того, на що можна опертися, вирішуючи цю складність. Час, на відміну від вічності, вказує на нестійкість, потік становлення - чисту тривалість. Тому в часі завжди присутній характер невловимості. І теперішнього немає, так як воно являє собою порожню межу поміж тим, чого вже немає і ще немає. Отже, і часу як такого немає.

Негативному визначенню часу протистоїть практичний досвід. Поль Рікер справедливо зазначає, що побутова практика оволодіння часом являється для Августина опорою у суперечці зі скептичною інтерпретацією [18]. Не знаючи, що таке час, кожен тим не менше розуміє про що йде мова. Те знання світу, яке людина освоює, можна назвати чуттєвим, не забуваючи про те, що ця чуттєвість поєднана з раціональним розмірковуванням, внутрішньою осмисленістю.

Аналіз часу у зв’язку з життям індивідуальної душі вперше розгорнутий Августином. Поряд із поняттям розуму з’являється поняття серця як духовно-душевного центру людської особистості, тому душевне життя знаходить нові виміри, яких не знала античність.

Бог та людська душа - ось головні предмети, до яких спрямовані всі інтереси Августина. “Хочу знати Бога і душу. І більше нічого? - Так, нічого. Не люблю більше нічого окрім Бога та душі” [1]. І ще: “Два питання складають предмет дослідження філософії: одне про душу, інше - про Бога. Перше приводить нас до самопізнання, друге - до пізнання нашого походження” [1]. Серед створених речей, душа, особливо розумна душа, за переконаннями Августина, є найвищим і найкращим із усього, що є в людині: вище за неї - тільки сам Творець. Душа - те найдосконаліше в людині, що подаровано Творцем - це розумна сила, яка наповнює життям тіло, це зв’язок між двома світами. Усе, що було в душі - зберігається в пам’яті. Тут і “живе” Господь. Висуваючи думку про те, що “минуле і майбутнє також існують для нас, хоч і незрозумілим чином”, він формулює уявлення про теперішнє минулого і теперішнє майбутнього, при цьому враховуючи аксіоматичну постанову, що існувати насправді можна тільки в теперішньому. Час для Августина - це надемпірична реальність, і у своєму тлумаченні він відходить від лінійного аристотелівського образу часу, наголошуючи на його складній, нелінійній і нетривіальній.

Так як і Платон та неоплатоніки, яких Августин вважав із всіх грецьких філософів найближчими до християнства, він розглядає час, співставляючи його з вічністю - трансцендентним Богом. Августин говорить: “До створення світу, не було ніякого часу, існував лиш вічний, позачасовий Бог - Творець всіх віків і часів” [1]. Віки і часи, що виникли разом зі світом, мають таким чином свій початок, але цей початок поза часом: справжнім початком часу - являється вічність - Бог; а власне час можна розглядати як початок усього плинного, мінливого, тобто світу становлення.

Головний момент, що відрізняє час від вічності - це його безперервний потік, зміна, що робить його особливою формою існування, особливим способом перебування змінних речей створеного світу, про які теж можна сказати, що вони існують, зникаючи. Для людини час, у своїх трьох вимірах, ніби нагадує про її зникаюче існування. Людина не живе в минулому, бо його вже немає, не живе в майбутньому, бо його ще немає, і в теперішньому не живе, бо воно плинне і немає тривалості. Августин тут зводить все до троїстості теперішнього: оскільки немає ніяких трьох часів, то є теперішнє минулого, теперішнє теперішнього й теперішнє майбутнього. В силу свого зникаючого існування, ілюзорність часу є незрівнянною з вічністю. Вічність тут мислиться як актуально нескінченне, в порівнянні з якою будь-яка скінченна величина перетворюється в нескінченно малу.

Час - це певна протяжність, що відрізняється від просторової протяжності тим, що її частини не дані разом як однорядові, а змінюють одна одну послідовно, безперервно з’являючись і зникаючи. Для того щоб, відповісти на питання, що таке час, слід осмислити протяжністю чого він являється. І Августин відповідає: протяжністю душі, до того ж душі індивідуальної, тому і вимір його слід здійснювати в душі та за допомогою душі. Для Августина пам’ять- є тією здатністю душі, в якій відбувається вимір часу, оскільки вона вміщує в собі те, що в емпіричному світі минає і зникає, не дозволяючи схопити й закріпити себе.

Щодо виміру часу, то напруження душі здійснює акт переведення майбутнього в минуле і тим самим конституює час. Умовою існування часу є структура душі, в якій поєднуються в дещо цілісне різні виміри часу. Тільки в душі є всі три часи. Час, як протяжність душі має троїсту структуру: 1) пам’ять (минуле); 2) споглядання (теперішнє); 3) очікування (майбутнє). Майбутнє переходить у минуле, за допомогою уваги, яка існує в теперішньому. І все це відбувається в душі, яка чекає, сприймає й пам’ятає. Те, чого вона чекає, проходить через те, що вона сприймає й зникає там, про що вона згадує. Модуси часу втримуються лише у нашій свідомості.

Отже, в душі неперервно здійснюються три акти: очікування, увага та пам’ять; предмет очікування стає предметом уваги і переходить у предмет пам’яті. Синтезування минулого і майбутнього здійснює увага, - це щось на зразок поєднуючої ланки «тепер» у Арістотеля. Обидва мислителі тим самим підкреслюють онтологічну значимість теперішнього як «вікна у вічність». При цьому вони згідні між собою в тому, що теперішнє не має протяжності, тривалості, тобто неподільне [4].

Августин зазначає, що й увага, і очікування, і пам’ять (спогади) є діями душі. Отже, те, що ми називаємо теперішнім, минулим і майбутнім не має справжньої реальності і насправді існує у вигляді дій нашої душі. П. Рікер із цього приводу зазначає, що описані Августином акти душі являють собою активність і пасивність: intentio (напруження) і distention (протяжність). “Чим більшою мірою дух стає intentio, тим більше він переживає distentio. Душа “розтягується” по мірі того, як вона “напружується” [18, с. 188].

Очікування входить в основу відпрацьованих культурою форм темпоральної чуттєвості. В чуттєвості, в репродуктивній уяві - впізнавання пригадування не має перешкод, які б розділяли людину і світ: суще відкрите для нас, як і ми відкриті для сущого. Феномен очікування являє собою не тільки досвід відкритості світу, але і досвід зустрічі зі світом як неосвоєним, що несе деяку загрозу для людини. Очікування являється умовою несподіванки, включає її як свою тінь. Темпоральний досвід очікування являє собою відкритість світу, який не тільки даний, але і загадковий, таємничий, неосвоєний. Існуюче розкрите у своїй потаємності, воно завжди загрожує своєю несподіваністю. Міра і безмірне парадоксально втілені в часі.

Розум, як образ Божий у людині, являється тією єдністю, яка забезпечує можливість перетворення зникаючого, ірреального, що прагне в небуття часу, в неперервну тривалість. І тільки тому людська розумна душа стає у Августина “місцем” для існування часу. Душа, мабуть, є у творінні єдиним місцем, де модуси часу зустрічаються у перетвореній формі як єдність і континуум [4].

Душа дає людині можливість доторкнутись до Божественної Вічності. Троїстість часу є троїстість божественної Трійці душі, що являє собою шлях виходу у вічність. Насправді, це аналіз роботи тієї широкої сфери людської душі, яка потім отримала назву «несвідомого» і про яку найбільш вражаюче свідчить парадоксальна природа нашої пам’яті.

Тільки душа здатна спіймати відблиск завжди нерухомої, сяючої вічності, порівняти її з часом, який ніколи не зупиняється і побачити, що вони не порівнювані. Результатом цього бачення буде розуміння того, що минуле, теперішнє і майбутнє не існують як окремі модуси часу, а являються ідеєю вічності, її сходженням в область розподіленого людського світу.

Ось і відповідь, знайдена серцем: час, існує як зникнення, як не існування і, одночасно, це не предметно-замкнуте і нерухоме значення, тому що, тут доречно сказати, що суть часу в його зісковзуванні в ніщо, час вводить ніщо у світ людини. В гайдеггерівській експлікації часу, той час, який уніщовлює буття - це повсякденний, побутовий час [20]. Яким час уявляється, таким є і характер цього ніщо: або воно нівелює і знищує суще, породжуючи нігілістичне світосприйняття, утверджуючи абсурд як буттєву характеристику світу, що веде до філософського самогубства, або визначає трансцендентність суб’єкта, можливість для нього вирватися з рутини повсякденної детермінації, світу, метушні, роздрібненості, внутрішнього духовного зубожіння й розпаду, можливість відкрити змістовність власного життя, як власну необхідність. Розкривається Слово-Логос, яке створює континуум зрозумілості та ясності.

Співвідношення між вираженим у слові смислом і ясністю самого слова підводить до теми істинної «внутрішньої людини», яка володіє шуканим Словом-Логосом. “Внутрішня людина” належить мові - Логосу, що розгортається у тиші. Ця тиша говорить про виникнення внутрішнього адекватного простору розуміння - усвідомлення. Для того, щоб вияснити деякі смисли необхідно підготувати відповідне місце. Саме це місце не являється смислом, але воно доводить змістовність до її адекватності й безумовності. Крім того, безмовна внутрішня мова (Слово) служить фоном для зовнішньої і суб’єктивної мови, неповної й недосконалої, на якому вона взагалі здатна з’явитися в розумінні своєї недосконалості.

Плинність часу створює подвійний ефект: з одного, боку, це можна витлумачувати як уніщовіння, зісковзування нестримного теперішнього в минуле. Це породжує відчуття втрати, хиткості та нестійкості світу. Проте, з іншого боку, те, що здатне привести до зникнення, може привести і до спасіння.

1.3 Категорія часу в класичній фізиці

Паралельно з філософськими уявленнями про час розвивалася і природнича концепція часу. Одним з перших досліджень, де була порушена ця проблема, була знаменита робота Ньютона "Математичні начала натуральної філософії", що лягли згодом в основу механіки. Зокрема Ньютон писав:

"Абсолютно істинний математичний час саме по собі і по самій своїй суті, без жодного відношення до будь-чого зовнішнього, протікає рівномірно, і інакше називається тривалістю. Відносний, що здається, або буденний час є або точна, або мінлива, що осягається почуттями, зовнішня, здійснена при посередництві будь-якого руху, міра тривалості, що заглиблюватися в повсякденне життя замість істинного математичного часу, як-то: година, день, місяць, рік. " [12, c. 30]

"Можливо, що не існує (у природі) такого рівномірного руху, яким час можна б вимірювати з досконалою точністю. Всі рухи можуть прискорюватися або сповільнюватися, перебіг абсолютного часу змінитися не може." [12, c. 32]

Час для Ньютона був тривалістю, яку можна виміряти. Він не досліджував, подібно до Аристотеля, тривалість якого саме процесу або руху вимірює час, - сам процес для нього був єдиним і природнім - обертання Землі. Ньютон вказує спосіб обчислення часу, він зазначає, що необхідно вводити поправку рівняння часу, що, втім, робили і до нього. Ньютона, та й інших натуралістів, які працювали після нього в XVIII-XIX століттях, мало цікавив аналіз самого поняття часу. Їм було цілком достатньо операційного визначення часу: час - це те, що вимірює годинник, влаштовані таким чином, що .... Важливо тут те, що якщо "годинник" один, і вони йдуть в певному сенсі рівномірно, то і проблем не виникає.

Однак механістичне розуміння часу містить в собі щось більше. Тут треба докладніше зупинитися на розумінні простору-часу в класичній фізиці. Простір тут розуміється як нескінченне тривимірне різноманіття з евклідовою метрикою, в якому виділяється фіксована точка і будується ортонормовано-орієнтований базис з початком в ній. Вводиться масштаб довжини - жорсткий стрижень (який був реально виготовлений, зберігався у французькому містечку Севрі і служив з 1792 по 1983 рік еталоном довжини). Стрижень жорсткий, його довжина не залежить ні від координат вимірюваного об'єкта, ні від часу, ні від швидкості, ні взагалі від чого-небудь в принципі. І вводиться час - прилад, який видає покази, пропорційні часовому куту зірки, - його прообразом може служити маятниковий годинник - прилад зі своїм масштабом (зоряна доба), - ніяк не пов'язаним з масштабом довжини. Наочним чином цього погляду може служити посудина нескінченних розмірів битком набита, математичними точками без довжини і ширини і бесконечно-подільними, в якій зафіксовані три взаємо-ортогональних стержні, а в центрі іде маятниковий годинник, хід якого досконало збігається з обертанням Землі. Важливо тут і те, що незалежно від вибору початку системи координат, час завжди залишалося однаковим. І це твердження було виведено як узагальнення спостережних фактів. Ще Галілей [5] вказував на це. Дійсно, хіба результати вимірювань будуть відрізнятися, якщо їх проводити в Рівному або проводити в Грінвічі? Хіба свідчення хронометра, який на кораблі, буде помітно відрізнятися від показань хронометра, що залишився на березі? Експерименти тих років однозначно відповідали - немає. Саме тут лежать витоки уявлення про абсолютний час. Тут зіграло роль те, що в якості еталону служила Земля, об'єкт, який знаходиться в розпорядженні будь-якого спостерігача. По-друге, важливо й те, що Земля виявилася хорошим еталоном із стабільністю порядку 10 в степені -8. Звідси поступово глобальний характер визначення таким чином часу став абсолютизуватися. При побудові в XIX столітті теоретичної механіки час уже досить вільно трактується як деяка всеосяжна, всепроникна величина, інваріантна в силу перетворень Галілея. У такому трактуванні втрачається початковий сенс часу - воно стає якимось всюдисущим аргументом, проникаючим практично в усі рівняння. Адже, рівняння динаміки є диференціальні рівняння за часом.

Таким чином, підсумовуючи, можна сказати, що в класичній механіці XVIII-XIX століть уявлення про час було двояким: з одного боку час, t присутній скрізь, він проникає у всі рівняння без змін, і ні від чого не залежить.

-2-