*[Цікаво про Цікаве ]*
Головна » Статті » Мої статті

Трудове право

5. Розірвання трудового договору з ініціативи третіх осіб, які не є сторонами трудового договору
У деяких випадках трудове законодавство України передбачає можливість ставити питання про розірвання трудового договору суб'єктам, які його не укладали. Так, відповідно до ст. 45 КЗпП на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди. Закон "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Така вимога може бути заявлена профспілковим чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом орга¬ном, який за дорученням трудового колективу підписав колективний договір. Суб'єкти, уповноважені на укладення колективного договору з боку трудового колективу визначені у ст. 12 КЗпП. За змістом ст. 43-1 КЗпП керівником належить вважати особу, яка очолює підприємство, установу, організацію або відокремлений підрозділ (філія, представництво, відділення тощо). При цьому йдеться не про будь-який структурний підрозділ (цех, управління, службу, ферму тощо), а саме про відокремлений підрозділ, який утворюється у спеціально передбаченому порядку, наприклад, зазначеному в ст. 95 ЦК. 
Однак слід зазначити, що така вимога представницьких органів трудового колективу не с безумовною для власника або уповноваженого ним органу. Якщо власник або уповноважений ним орган, або керівник, стосовно якого пред'явлено вимогу про розірвання трудового договору, не згоден 3 цією вимогою, він може оскаржити рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) до суду у щотижневий строк з дня отримання рішення. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняться до винесення судом рішення. Відхилення судом скарги на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу не є перешкодою для оспорювання працівником в суді законності звільнення його па підставі ст. 45 КЗпП. У разі, коли рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представ¬ника) не виконано і не оскаржено у зазначений строк, виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) у цей же строк може оскаржити до суду діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до компетенції яких належить розірвання трудового договору. 
Стаття 199 КЗпП передбачає правило, відповідно до якого батьки, усиновителі і піклувальники неповнолітнього, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору з неповнолітнім, у тому числі і строкового, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси. Норма цієї статті Кодексу є логічним продовженням норм частин 2 і 3 ст. 188 КЗпП, які передбачають санкціонування батьками або особами, що їх замінюють, укладення трудових договорів з неповнолітніми. 
Згідно з ч. 2 ст. 252-6 КЗпП колектив бригади має право вимагати від роботодавця виведення із складу бригади працівників у разі скорочення чисельності бригади, невідповідності працівника виконуваній роботі та в інших випадках, передбачених ст. 40 і ст. 41 КЗпП. Роботодавець відповідно до зако¬нодавства переводить таких працівників, за їх згодою, на іншу роботу або звільняє у встановленому порядку. Задовольняючи вимоги бригади, власник або уповноважений ним орган може перевести працівника з його згоди на іншу роботу з врахуванням спеціальності (кваліфікації), а якщо такої роботи немає — на іншу роботу. За відсутності роботи чи відмові від запропонованої роботи трудовий договір може бути розірваний з підстав, зазначених у статтях 40 І 41 КЗпП (п. 30 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів"). Таким чином, незважаючи на те, що звільнення здійснюється за підставами де ініціатором виступає роботодавець, фактично вимога про розірвання трудового договору виходить від колективу бригади. 
Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням воді, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затв. наказом Державного депар¬таменту України з питань виконання покарань Міністерством внутрішніх справ України від 19 грудня 2003 p. № 270/1560, передбачає ряд обов'язків роботодавця щодо виконання кримінального покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Відповідно до п. 5.1 Інструкції власник підприємства за місцем роботи засудженої особи зобов'язаний (ст. 31 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК): не пізніше 3 днів після одержання копії вироку суду або повідомлення кримінально-виконавчої інспекції звільнити засуджену особу з посади, яку вона обіймає, або від того виду професійної діяльності, права на яку вона позбавлена; унести до трудової книжки засудженої особи запис про те, на який строк і які посади вона позбавлена права обіймати або яким видом професійної діяльності позбавлена займатися; негайно повідомити інспекцію про виконання вимог вироку та направити до інспекції копію відповідного наказу або витяг з нього; на вимогу інспекції надавати їй документи, пов'язані з виконанням покарання.

16. Порядок розірвання трудового договору, оформлення звільнення і проведення розрахунків із звільненим працівником
Законність дій роботодавця щодо правильності звільнень працівників залежить не тільки від того, наскільки вірно вибрана підстава для звільнення, але й чіткого порядку припинення трудового договору, на що неодноразово звертається увага у постанові "Про практику розгляду судами трудових спорів". Слід також зауважити, що порядок припинення трудового до¬говору за трудовим законодавством України і Конвенцією МОП № 158 суттєво різниться. В одних позиціях більш суттєві гарантії для працівників містить національне законодавство, в інших — міжнародне. 
Попередження працівника стосовно переважної більшості звільнень — важлива гарантія забезпечення його права на законність звільнення. Згідно зі ст. 11 Конвенції МОП № 158 працівник, з яким вирішено припинити трудові відносини, має право бути попередженим про це за розумний строк або має право на грошову компенсацію замість попередження, якщо він не вчинив серйозної провини, тобто такої провини, у зв'язку з якою було б недоцільно вимагати від підприємця продовжувати з ним трудові відносини протягом строку попередження. Тобто, йдеться про те, що будь-який працівник повинен бути заздалегідь попереджений про звільнення,за виключенням випадків учинення ним серйозних дисциплінарних проступків або інших діянь, які перешкоджають продовженню трудових відносин (наприклад, втрата довіри до працівника, який безпосередньо обслуговує товарні або грошові цінності). Трудове законодавство України передбачає таке обов'язкове поперед¬ження тільки для звільнення за п. I ч. 1 ст. 40 КЗпП. Так, відповідно до ч. 1 ст. 49-2 КЗпП, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше, ніж за 2 місяці. В цілому ця норма КЗпП відповідає нормі Конвенції. Хоча, на наш погляд, вона має бути доповнена нормою про виплату компенсації за не попередження про звільнення або звільнення до перебігу строку попередження. Судова практика певною мірою усунула цю прогалину. Згідно з абз. 6 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" при недодержанні строку попередження працівника про звільнення, якщо він не підлягає поновленню на роботі з інших підстав, суд змінює дату його звільнення, зарахувавши строк попередження, протягом якого він працював. Але ч. 3 ст. 235 КЗпП, з формальної точки зору, дозволяє виплачувати компенсацію за не попередження або несвоєчасне попередження працівника про звільнення, тільки у випадках, коли неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника. Таким чином, можна стверджувати, що норми ст. 49-2 і ст. 235 КЗпП не повною мірою відповідають вимогам Конвенції МОП № 158 щодо встановлення норм про поперед¬ження працівника про звільнення.
Порядок звільнення працівників з ініціативи роботодавця регулюється підрозділом "В" Конвенції, який визначає процедури, застосовувані до і під час припинення трудових відносин. Згідно зі ст. 7 Конвенції МОП № 158 трудові відносини з працівником не припиняються з причин, пов'язаних з його поведінкою або роботою доти, доки йому не нададуть можливість захищатися у зв'язку з висунутими проти нього звинуваченнями, крім випадків, коли від підприємця не можна обґрунтовано чекати надання працівникові такої можливості. Чиннетрудове законо¬давство України обґрунтовано встановлює жорсткий порядок розірвання трудового договору у випадку порушення працівником трудової дисципліни. У судовій практиці також чітко виявляється ця позиція законодавця. Так,  відповідно до п. 22 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів", у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за пору¬шення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилося  порушення,   що стало  приводом для звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудо¬вого договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 та п. 1 ст. 41 КЗпП, чи додержані роботодавцем передбачені ст.ст.   147-1,  148,  148 КЗпП правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень. Частина 2 ст. 31 Дисциплінарного статуту митної служби України встановлює правило, відповідно до якого застосуванню дисциплінарного стягнення  у вигляді звільнення  передує обов'язкове службове розслідування. Уявляється, що з метою уникнення непорозумінь між працівником  і роботодавцем у разі звільнення першого за порушення дисципліни, норма зі змістом, аналогічним п. 22 Постанови, має міститися й у законі.
Розділ  III  Конвенції МОП №   158  містить додаткові положення,  що стосуються припинення трудових відносин з економічних,  технологічних,  структурних або аналогічних причин. Перша вимога щодо порядку звільнення стосується консульта¬нт з представниками працівників, що передбачено ст.  13 Конвенції.  Норми цієї статті повністю відображено в ч. 3 ст. 22 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності".   Крім того,  ст.   14  Конвенції  МОП  №   158 передбачає обов'язок роботодавця, у разі звільнення працівників з економічних або організаційних причин, повідомити про це компетентний орган держави і письмово викласти підстави звільнення, кількість і категорії працівників, яких воно може торкнутися, та строк, протягом якого його намічено здійснити. Відповідно до ч. 3 ст. 49-2 КЗпП водночас із попередженням працівника про звільнення, роботодавець доводить до відома державно!' служби зайнятості інформацію про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. А згідно з ч. 5 ст. 20 Закону України від 1 березня 1991 р. "Про зайнятість населення" при вивільненні працівників (у тому числі працюючих пенсіонерів та інвалідів) у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скорочення чисельності або штату працівників, підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, повідомляють про це не пізніше, як за 2 місяці в письмовій формі державну службу зайнятості, вказуючи підстави і строки вивільнення, найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розмір оплати праці, а в десятиденний строк після вивільнення направляють списки фактично вивільнених працівників, зазначаючи в них інвалідів. У разі неподання або порушення строків подання цих даних стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника. Таким чином, норми трудового законодавства України встановлюють суттєвіші вимоги до роботодавця щодо дотримання порядку звільнення працівників з економічних  мотивів. 
Однак трудове законодавство України, на відміну від Конвенції, передбачає додаткові гарантії для працівників, що вивільняються. Так, сприяння роботодавця зайнятості працівників, що вивільняються, складає сутність норм трудового права, передбачених ст.ст. 13, 42 та частинами 2 і 3 ст. 49-2 КЗпП. Закон встановлює мінімум 2 критерії для переважного сприяння зайнятості осіб, що вивільняються: більш висока кваліфікація і продуктивність праці працівника; наявність роботи за відповідною професією чи спеціальністю. Практичне значення цих критеріїв для правового регулювання звільнень працівників з економічних або організаційних мотивів важко переоцінити. Для судової практики вони — основні орієнтири визначення правомірності звільнень працівників. Так, "кваліфікація" — це ступінь і вид професійної підготовки, навичок та досвіду необхідної для виконання роботи. Продуктивність праці характеризує працівника з точки зору ефективності його роботи (її результативності, якості та значення для роботодавця). Професія як критерій вказує на сферу і вид постійної, стабільної трудової діяльності. Спеціальність — знання і практичні навички, необхідні для виконання певних трудових функцій у межах відповідної професії. Таким чином, урахування при звільненні працівників цих критеріїв робить його прозорим та зрозумілим для працівника, а в разі спору дає судді можливість обґрунтовано оцінити дії роботодавця. 
Стаття 43 КЗпП передбачає санкціонування переважної більшості звільнень виборним органом первинної профспілкової організації або профспілковим представником. Для членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника встановлено додаткові гарантії ізсанкціонування їх звільнень (ч. 3 ст. 252 КЗпП). Норми ст.ст. 184, 198 КЗпП передбачають додаткові гарантії щодо звільнень вагітних жінок і жінок, які мають дітей, та працівників молодше 18 років. Але законодавство України не надає працівникам, що підлягають звільненню (навіть з об'єктивних причин), часу для пошуку роботи, який би роботодавець оплачував або принаймні визнавав поважною таку причину відсутності працівника на роботі. 
Стаття 12 Конвенції МОП № 158 передбачає загальні пра¬вила щодо виплати працівникам, із якими припиняються тру¬дові відносини вихідної допомоги та надання інших видів захисту доходу. Стаття 44 КЗпП встановлює значну кількість підстав для виплати працівникові вихідної допомоги та диференціює її розміри залежно від підстав звільнення. Відповідно до цієї статті Кодексу, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п. 6 ч. 1 ст. 36 та пунктах 1, 2 і 6 ч. 1 ст. 40 КЗпП, працівникові виплачується допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. У разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. 3 ст. 36 КЗпП) допомога виплачується у розмірі не менше двох мінімальних заробітних плат. Якщо працівник звільняється внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст.ст. 38, 39 КЗпП), то допомога виплачується у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. Однак норма ст. 44 КЗпП не повною мірою відповідає нормі п. "а" ч. 1 ст. 12 Конвенції, яка встановлює критерії для визначення розміру вихідної допомоги, яку виплачує робото¬давець. Такими критеріями е: стаж роботи і розмір заробітної плати. Юридична конструкція, яку передбачає ст. 44 КЗпП — "середній місячний заробіток", відображає тільки другий критерій, передбачений Конвенцією. Стаття 25 і ст. 26 Закону "Про зайнятість населення" в цілому розкривають положення ст. 12 Конвенції МОП № 158 та встановлюють ряд важливих гарантій для осіб, що втратили роботу. Але є незрозумілими з точки зору назви ст. 26 "Особливі гарантії працівникам, які втратили роботу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці" положення п. "б" ч. 1 цієї статті щодо зниження розміру допомоги залежно від часу тривалості перебування особи в статусі безробітного. Для такого зменшення в нормі мають бути передбачені більш вагомі причини, аніж та, яка зазначена в законі. Це ж стосується й визначення максимального розміру допомоги, бо виглядає суперечливою ситуація, коли внески до різних спеціальних фондів залежать від рівня оплати праці працівника, а максимальний розмір допомоги пов'язується із середньою заробітною платою, що склалася в народному гос¬подарстві відповідної області за минулий місяць. У більшості країн працівники, яких вивільняють з підприємств отримують матеріальні компенсації у вигляді вихідної допомоги (від підприємця) і допомоги від держави (із фонду допомоги по безробіттю або іншого центрального державного фонду). Останнє виплачується додатково до звичайної допомоги по безробіттю протягом встановленого часу (від 6 місяців — до 1 року у різних країнах). Тобто йдеться про підвищення соціальної відповідальності роботодавців за прийняті ними управлінські рішення. 
Оскарження незаконного звільнення. Частина 1 ст. 8 Конвенції МОП № 158 гарантує працівнику, який вважає, що його звільнили необґрунтовано, право оскаржити це рішення, звернувшись до відповідного юрисдикційного органу, передбаченого національним законодавством. Такими юрисдикційними органами відповідно до ч. 1 ст. 221 КЗпП є районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди. Згідно з абз. 2 п. 3 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів", у будь-якому разі, безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються заяви звільнених працівників про поновлення на роботі незалежно від підстави припинення трудового договору, зміни дати і формулювання причин звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи. Саме тут і виникає основна проблема. Частина 2 ст. 9 Конвенції передбачає можливість використання двох механізмів покладання тягаря доведення необґрунтованості звільнення. Пункт "а" ч. 2 ст. 9 Конвенції тягар доведення наявності законної підстави для звільнення покладає на роботодавця, а п. "о" встановлює правило, відповідно до якого органи. що наділяються повноваженнями виносити рішення про причину звільнення (а таким органом в Україні е суд), з урахуванням поданих сторонами доказів та відповідно до процедур, передбачених національними законодавством І практикою. Такі процедури передбачає цивільне процесуальне законодавство. Згідно з ч. 1 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частина 3 ст. 10 та ч. I ст. 60 ЦПК зобов'язують кожну сторону спору доводите ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Розгляд цивільних справ про поновлення на роботі через незаконне звільнення до таких випадків не належить. Таким чином, ні трудове, ні цивільне процесуальне законодавство України не покладають тягаря доведення обґрунтованості звільнення на роботодавця, що, безумовно, негативно впливає на рівень правової захищеності працівників. Крім того, суттєвим недоліком КЗпП є відсутність у ньому спеціальної норми, яка б містила чітке застереження про заборону звільняти працівника за подання скарги на неправомірні дії роботодавця, як це передбачено у п. "с" ч. 1 ст. 5 Конвенції МОП № 158. Проте норма ст. 234 КЗпП містить суттєвіші гарантії захисту права на працю, бо передбачає таку юридичну конструкцію, як поновлення судом строків, пропущених з поважних причин. У той час, як ч. 3 ст. 8 Конвенції встановлює правило, відповідно до якого можна вважати, що працівник відмовився від свого права оскаржити рішення про звільнення, якщо він не скористався з цього права протягом розумного строку після припинення трудових відносин. Тобто, якщо в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки працівник не скористався своїм правом на оскарження, то працівник вважається таким, що відмовився від цього права. На наш погляд, норма ст. 234 КЗпП е все ж прогресивнішою, ніж відповідна норма Конвенції. Але місячний строк на звернення до суду у разі незаконного звільнення, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП, не повною мірою відповідає критерію розумності строку на звернення до юрисдикційного органу, що передбачений ч. 3 ст. 8 Конвенції, хоча б з огляду на те, що працівник повинен мати певну альтернативу. Наприклад, працевлаштуватися в іншого роботодавця, стати на облік у службу зайнятості, а не у статусі безробітного боротися за своє право на працю. 
Перебіг двотижневого строку попередження про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, дає право працівнику припинити роботу та вважати себе звільненим за власним бажанням. Але такої норми КЗпП не містить, що викликає постійні проблеми у працівників під час розірвання трудового договору. Мотивів у роботодавця завжди достатньо: відсутність працівника, який би замінив особу, що звільняється, не передача працівником документації або матеріальних цінностей тощо. Тому норму про безумовність розірвання трудового договору на вимогу працівника, безумовно, необхідно передбачити у проекті Трудового Кодексу України, що дасть можливість на практиці уникати випадків порушення роботодавцем фундаментального принципу трудового права про свободу праці та заборону використання примусової праці. 
Відповідно до ст. 47 КЗпП роботодавець зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунки у строки, зазначені в ст.  116 КЗпП. У разі звільнення працівника з ініціативи ро¬ботодавця він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу про звільнення видається на вимогу працівника.  В разі потреби  на вимогу працівника згідно зі ст. 49 КЗпП роботодавець зобов'язаний видати працівнику до¬водку про його роботу на відповідному підприємстві, установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи  і розміру заробітної плати.  Стаття   116  КЗпП встановлюєстроки розрахунку при звільненні.  При звільненні працівника  виплата всіх сум,  що  належать йому від підприємства, установи, організації провалиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені йому не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.  Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.  В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен у зазначений ст.  116 КЗпП строк виплатити не оспорювану ним суму. Трудове законодавство в ст. 117 КЗпП встановлює  відповідальність за  затримку розрахунку при звільненні.   В разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.   116 КЗпП,  при відсутності спору про їх розмір,  підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.  При  наявності  спору  про  розміри  належних звільненому працівнику сум роботодавець повинен сплатити зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки  визначає орган,  який  виносить рішення  по суті спору.

Категорія: Мої статті | Додав: zirka_cikavo (08.03.2018)
Переглядів: 35 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar