*[Цікаво про Цікаве ]*
Головна » Статті » Мої статті

Конспект з філософії частина 8

65. Проаналізуйте концепції періодизації та спрямованості історії.

Однією з найважливіших проблем філософії історії є проблема змісту та спрямованості історичного процесу. її суть полягає в одержанні відповіді на питання: чи змінюється людське суспільство, а якщо "так", то в якому напрямі і яка періодизація цих змін?

Ця проблема цікавила ще античних мислителів. Вони виокремлювали три найважливіших напрями лінійної філософії історії: прогресивний, регресивний і циклічний. Наприкінці XIX - на початку XX ст. була обґрунтована так звана нелінійна концепція історичного розвитку. Розглянемо ці напрями більш докладно.

Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт, дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в основному за висхідною, від дикості до "золотого століття". їх можна вважати засновниками прогресивного напряму. Гесіод, Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрям від "золотого" століття до залізного століття, для якого характерні повна деградація суспільства, падіння його моральності і т. ін. Платон, Аристотель, Полібій та інші вважали, що суспільство рухається за висхідною, але по замкнутому колу з постійним поверненням назад, до вихідного етапу.

Філософи Середньовіччя, не відкидаючи ідею, що історія є направленим процесом, вважали, що її спрямування задане Богом.

Одним із перших дослідників, який у своїх працях найповніше охопив проблеми спрямування, а також співвідношення єдності і різноманітності в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1668-1744). У своєму трактаті "Підстави нової науки про загальну природу націй" він показав світську концепцію всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. На думку Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові стадії - від первісного варварства ("століття богів") через феодалізм ("століття героїв") до епохи демократичної республіки чи представницької монархії ("століття цивілізації"). Кожний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. По завершенні циклу розвиток відновлюється і проходить ті самі стадії, але на більш високому рівні. Таким чином, ідеї Віко лежать в основі теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі).

Проблема спрямованості історичного процесу

У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу: формаційний і цивілізаційний.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карпом Марксом у його працях "Капітал", "До критики політичної економії" та ін.

Суть його вчення така:

1) суспільно-економічна формація - це якісно визначена цілісна соціальна система, найважливішим елементом якої є матеріальні (економічні), духовні (ідеологічні) та інші зв'язки й відносини, що встановлюються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. У взаємозв'язку матеріальних і духовних відносин головна роль належить матеріальним відносинам, стрижнем яких є виробничі відносини;

2) суспільно-економічна формація відображає те загальне, що характеризує громадське життя в різних країнах на певному етапі їхнього розвитку. Досліджуючи капіталізм і порівнюючи матеріальні та духовні відносини різних країн, К. Маркс помітив повторюваність багатьох сторін цих відносин і зробив висновок, що ці країни перебувають на одній стадії соціального розвитку - капіталістичній;

3) суспільно-економічна формація являє собою етап у розвитку суспільства. Виокремивши виробничі відносини з усіх інших соціальних зв'язків, Маркс виявив їхні основні типи. Таким чином з'ясувалося, що різні соціальні організми можуть мати як однакову соціально-економічну структуру, так і різну (тобто виробничі відносини різних типів). Отже, був зроблений висновок проте, що кожен тип виробничих відносин визначає етап, період історії, а розвиток і зміна цих типів - суть історії суспільства.

Цивілізацій ний, або культурологічний, підхід до розуміння філософії історії склався в ХІХ-ХХ ст. Його головною рисою є ствердження ідеї про існування безлічі культур і цивілізацій, їхньої локальності і різноякісності, заперечення твердої однолінійної схеми суспільного прогресу. Поняття цивілізація (від лат. civilis - цивільний, державний) - надзвичайно ємне поняття, що застосовується широким спектром наук і тому вживається на різних рівнях абстракції. Дуже часто це поняття використовується як синонім культури. У соціально-філософському контексті під цивілізацією, як правило, розуміють рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури.

Монадний підхід. На сучасному етапі розвитку філософії історії утверджується таке розуміння історії, в якому робиться спроба використовувати позитивні ідеї цих альтернативних підходів і компенсувати їхні недоліки. Такий підхід дістав назву монадного.


66. Проаналізуйте світоглядні засади сучасної екологічної ситуації.

Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власне науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології – метаекології, пов`язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки. В.Хьослі підкреслює необхідність створення “філософії екологічної кризи”. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною. Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології віддається Х.Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття, суттєві зміни людського буття в природі, а саме – гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин. П.Водоп`янов і В.Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери. Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином – про створення нової філософії науки, що здійснює синтез, як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Якщо, слідом за В.Хьослє погодитися з подібністю екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” – сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Значущість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному смислі. Людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться. Філософія екології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення.


67. Техніка як соціокультурний феномен.

У наші дні дослідження техніки  розгортаються  в  різних  напрямках, техніка показала свою фундаментальну роль у всім  бутті  людини,  сформовані різні концепції філософії техніки. І все-таки багато  філософів  відзначають незначну роль, що до сьогоднішнього дня  грає  філософія  техніки  усередині самої філософії навіть  при  явному  наростанні  інтересу  до  цієї  області останнім часом; неоднорідність  філософії  техніки,  що  включає  в  себе  і філософію  науки,  і  технологію,  і  соціологію  техніки;   незадовільність філософського осмислення техніки. Усе  більш явним стає коло проблем філософії  техніки,  уточнюються  і  диференціюються позиції  й  установки  філософів  щодо  техніки   і   технічного   прогресу, формуються і розгортаються різні дослідницькі програми, а тим самим і  різні традиції  у   філософії   техніки.   Техніка   розглядається   як   складний соціокультурний феномен, причому усі  філософи  підкреслюють багатомірність техніки. Жоден великий мислитель  ХХ т. не  обійшов своєю увагою феномен техніки в процесі технізації сучасної  культури. Серед найбільш значних філософів техніки  слід  зазначити  культурно  -  історичну концепцію (Ф.Дессауэр,  Т.Литт), феноменологію  Э.Гуссерля, філософію життя(А.Бергсон, О.Шпенглер),екзистенціалізм (Х.Ортега-и-Гассет, М. Хайдеггер), філософську антропологію  (А.Гелен, Г.Плеснер). При всім різноманітті філософських концепцій техніки слід  зазначити одну особливість філософії техніки - у її формуванні поряд  із  професійними філософами величезну роль зіграли натуралісти  й  інженери. У ряді країн інженери  були ініціаторами постановки питання  про  необхідність  і  важливість  філософії техніки і формуванні перших дослідницьких програм у цій області. Труднощі філософського дослідження техніки зв'язані не тільки з тим,  що воно далеко виходить за рамки вивчення методологічних проблем  технічного знання і технічних наук, але і  з  тим,  що  воно  повинно  містити  в  собі величезний комплекс різнорідних  проблем  -  відношення  техніки  і  людини, техніки і природи, техніки і буття, місця техніки в соціокультурному  світі, оцінки технічних інновацій  і  науково-технічного  прогресу,  соціологічних, економічних і соціально-психологічних умов і наслідків технічного  прогресу, взаємовідносин техніки і праці, інженерної діяльності і техніки,  техніки  і навколишнього середовища, екологічних наслідків науково-технічного  прогрессу та ін. 


68. Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства.

Глобалізація - це складний багатогранний процес, який поширюється на всі сфери суспільного життя: економічну, соціальну, політичну, духовну.

Терміном «глобальні проблеми» (від лат. «гло­бус» - земля, земна куля) позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. Серед них:

- запобігання світової термоядерної війни;

- подолання зростаючого розриву в рівні економічного і куль­турного розвитку між розвинутими індустріальними країна­ми Заходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, злиднів і неписьменності;

- забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;

- подолання екологічної кризи;

- припинення «демографічного вибуху» у країнах, що роз­виваються, і демографічної кризи в розвинутих країнах через більш раціональне регулювання народжуваності;

- стримування міжнародного тероризму й екстремізму, по­ширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу;

- вирішення поставлених сучасною епохою проблем освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини й мораль­них цінностей та ін

Глобалізація мас суперечливий характер. З одного боку, вона створює широкі можливості для освоєння нових технологій, могутність яких зіставлювана з могутністю природних ресурсів; розвитку економіки; відтворення благ, яких не знало людство, підвищення якості життя, створення нових робочих місць; отримання інформації; збагачення культур народів світу; вільного руху товарів, людей, капіталів та ідей; співробітництва народів і держав. А з іншого - відтворює неоімперіалізм, який є викликом людству та загрозою його існуванню; абсолютізуе економічну і політичну владу нових глобальних монопольних корпорацій, які вийшли з-під контролю держав націй; призводить до забруднення навколишнього середовища внаслідок зростання антропогенного тиску (наприклад, техногенні катастрофи можуть викликати незворотні зміни в середовищі існування людей); збільшує різницю між країнами за рівнем доходів; дестабілізує світ і несе загрози та виклики національно-державним інституційним структурам.


69. Природа цінностей і ціннісних орієнтацій та способи їх обґрунтування та передачі.

Цінність - специфічно соціальне визначання об'єктів навколишнього світу, які виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суп-ства. По відношенню до суб'єкта (людини) ц. слугує об'єктом його інтересів, а для Його свідомості виконує роль повсякденних орієнтирів. Поняття „цінність" дуже близьке за значенням до таких понять, як „потреба", „інтерес", "благо" і т.п., але не зводиться до них. Цінність характеризує певні об'єктивні явища чи їх властивості, ознаки, значущі для людей. Цінністю є людина для іншої людини, сім’я, нація. Об'єктивно найвищою цінністю є - в силу своєї унікальності - людське життя. Цілісні відносини формуються в процесі людської діяльності яка насить суспільний характер.

Класифікація цінностей залишається науковою проблемою. Єдиного підходу до вирішення питання немає. Вважається, що найзагальнішою основою класифікації цінностей виступають: сфери громадського життя, носії цінностей, ієрархія цінностей. Основні сфери громадського життя звичайно розрізняють три групи цінностей: матеріальні, соціально-політичні і духовні.

Матеріальні цінності — це ціннісне значення природних об'єктів і предметних цінностей, тобто засобів праці і речей — безпосереднього споживання. Природні цінності: природне благо, укладене в природних багатствах. Предметні цінності, створені людиною: споживча вартість продуктів праці (корисність взагалі), культурна спадщина минулого, що виступає у вигляді предметів багатства, сучасників і предметів релігійного поклоніння.

Соціально-політичні цінності — це ціннісне значення соціальні і політичні явища, подій, політичних актів та дій.

Соціально-політичні цінності: соціальне благо, що є в суспільно-політичних явищах, і прогресивне значення історичних подій (революцій, угод, договорів та ін.). Критеріями ціннісного значення в таких випадках виступають суспільне благо, політична воля, братерство, світ та ін.

Духовні (суб'єктивні) цінності — це нормативна, рекомендаційно-оціночна сторона явищ суспільної свідомості, що виражається через відповідні форми, служить нормативною формою орієнтації людини в соціальній і природній реальності.

 Існують індивідуальні, групові та загальнолюдські цінності. Вони мають свою соціально-історичну детермінованість. Цінності передаються S - О.

Моральна культура і взагалі культура передаються з покоління в покоління не біологічно, а соціально, тобто формуються всіма умовами життя людей і спрямованим виховним впливом з боку суспільства. 


70. Базові життєві цінності, їх смисл і співвідношення.

До таких базових, загальнолюдських цінностей належать цінності добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри.

В усіх випадках, незважаючи на відмінності, пізнання та істини вимагається відрізняти від естетичного засвоєння і краси. Кожна з основних цінностей виражає суттєве ставлення до світу, що робить людину людиною. В усіх аспектах взаємодії зі світом людина орієнтована на кінцеву цінність — благо. Благо — найзагальніше поняття для визначення позитивної цінності (протилежність добру — негативна цінність, зло), предмет або явище, що задовольняє певну людську потребу, що відповідає інтересам, меті і спрямованості людей. Розрізняють природні блага — результат стихійних природних процесів (родючість ґрунту, корисні копалини, відповідно природне зло — стихійні лиха, хвороби тощо) і суспільні блага — продукт діяльності людини.

Єдність істини, краси й міри — благо, що складає вершину цінностей, підкреслював філософ Гілатон. Зміст таких цінностей історичний, але як би люди не розуміли благо, благо є визначенням їх прагнень.
71. Проблема свободи: філософський аналіз.

У різні періоди історії людства філософи свободу визначали по-різному. Філософ кінік Діоген, який жив в IV ст. до н. е., вважав, що не будь-яка людина вільна, а лише та, яка кожний день готова померти. Народившись майже п'ять століть згодом, римський стоїк Епіктет вважав вільною тільки таку особу, яка бажає лише того, що може отримати. У XVII ст. англійський філософ Джон Локк назвав вільною людину, що уміє управляти своїми пристрастями. Визначали свободу і як добровільне підпорядкування необхідності, і як можливість нікому не підкорятися, інші свободу ставили в залежність від умов, що дозволяють або не дозволяють задовольняти бажання. А ще інші вважали свободу безумовним станом духу людини, що не залежить від зовнішніх умов. У XVIII ст. французький просвітитель Дені Дідро вважав уявлення про вільну волю ілюзією людини, що почуває себе причиною власних вчинків, але не усвідомлює себе результатом обставин. Але, мабуть, найбільш розповсюдженим в історії людської думки є міркування, що вільний той, хто не підвладний волі інших людей. Більшість філософів XIX і XX ст. вважають свободу безсумнівним добром у житті кожної людини, і, на думку французького філософа Жана-Поля Сартра, свобода — це трагічний талап людини. Але справді, поняття свобода виникло в історії людської думки як результат усвідомлення ролі і можливостей людини, як визначення свідомої вольової активності людини в особистому та суспільному житті.

Звичайно роль свідомо-вольової активності людини розглядають з допомогою співвіднесення понять свободи і необхідності. Поняття необхідність вводиться для з'ясування тієї об'єктивності визначення поведінки людини, іцо в тій або іншій формі присутня в кожній з конкретних життєвих ситуацій. Складними, прямими і опосередкованими впливами фактори середовища стають не тільки змістом самого вибору, але й внутрішніми рисами характеру людини. Однак, виникнувши і сформувавшись під впливом факторів, що не залежать від людини, свідомість і воля її стають діючими і важливими ланками в ланцюзі подій. У процесі розвитку людства вплив волі і свідомості діючої людини збільшується, її можливість передбачати і уявляти собі наслідки своїх дій дедалі більше впливає і на життя суспільства, і на життя самої людини. Свобода є необхідність. Об'єктивна необхідність — кордон людської свободи, в межах якої визначена її реальність, знання об'єктивної необхідності — її умова. Протилежність свободи і заборон, з якими зустрічається людина, здається безсумнівною. І справді. Якщо кожна людина усвідомить значення моральних правил для свого особистого індивідуального життя, то моральні правила, норми можуть стати перед нею як система заборон, що різко скорочує її свободу. Кожна заповідь — не убий, не говори неправди, не заздри, не перелюбствуй тощо — може бути усвідомлена як своєрідне викреслювання одного з можливих варіантів поведінки. Реальність же людської свободи найчастіше ставиться в залежність від числа варіантів, з яких людина вибирає, і природним здається висновок: моральна заборона скорочує свободу людини. 
 

Категорія: Мої статті | Додав: zirka_cikavo (08.03.2018)
Переглядів: 59 | Теги: Філософія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar