57. Буття людини як буття можливого: творчість, свобода, вибір, відповідальність.Тепер спробуємо схематично зобразити в загальних рисах смислову структуру розгортання буття у вимірі можливого:
Буття - можливість - свобода - вибір - відповідальність
Як бачите, схематично людське буття в його можливісному вимірі виглядає як завершена послідовність смислотвірних подій. Тоді ж де, спитаєте ви, та проблемність і фундаментальна відкритість людського буття, про які наголо­шувалися в попередньому викладі? Вони є. Вони в кожній ланці розгортання буття, в кожному акті заподіювання смис­лу. Слід лише придивитися до цього ближче.
Кожна можливість існує як зумовлена лише частково. Тільки отримавши додаткову сполученість з буттям (через акт вибору або якусь надзвичайну подію), вона дістає змогу втілитися в дійсність. Тому й інтегрований вияв буття можливого - свобода - з необхідністю несе в собі можливість нездійснення. Та й здійснювана свобода не є сама по собі гарантією безпомилковості та оптимальності вибору. Свободу постійно супроводжує можливість невдачі. Ось чому свобо­да - це завжди ризик. У цьому її привабливість для тих, у кому живе потреба випробувати себе, пізнати межу своїх можливостей; хто передчуває в свободі веління до додатково­го напруження сил, а отже, можливість до самозростання. Тому всі ми небайдужі до пригодницьких фільмів і книжок, а деякі з нас піднімаються в гори, виходять в море, обирають важкі, пов'язані з ризиком професії. Згадайте героїв пісень Володимира Висоцького.
Але ж негарантованість свободи, її справжня проблемність полягає якраз у тому, що в людині своєрідно відтворюються обидві боки свободи: й її розпрямляюча, підносяча сила, й її негарантованість, прихована в ній можливість невдачі. Тому людина постійно несе в собі й кличний потяг до свободи, й застереження проти свободи, а часом і навіть відштовхування від неї. Й коли людина йде на поклик свободи й вибирає для себе долання перешкод і реальні звершення, то вона для цього змушена спочатку подолати прихований в ній острах і опір свободі.
Цей внутрішній опір свободі дослідив і докладно описав у своїй книзі "Втеча від свободи" Еріх Фромм. На його думку, кожній людині якоюсь мірою притаманна схильність уникати того внутрішнього напруження, яке з необхідністю пов'язане із здійсненням свободи. Але людям притаманна також і потреба в смислі. Це їхня фундаментальна потреба. Тому вони всіляко уникають смислових порожнин у своєму житті. Люди "не можуть без кінця нести тягар "свободи від"; якщо вони не в змозі перейти від негативної свободи до позитивної, вони силкуються позбутися свободи взагалі"27. Тому, підкреслює Фромм, кожне суспільство повинне брати до уваги небезпеку, яка випливає з особливостей самого людського характеру, а саме "готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого провідника за обіцянку хвилюючого життя, за пропонування політичної структури і символів, які дають життю індивіда якусь видимість смислу й порядку"28.
Що ж уможливлює втечу від свободи як реальний вияв нездатності жити свободою і в свободі? На думку Фромма, це нерозвиненість особистості й через це боязнь відповідального рішення та відповідальної дії. А далі - невміння самому наповнювати буття смислами, тобто нездатність бути ініціа­тором життєвих подій. Звідси - потяг до надзвичайного, чудесного, екстраординарного; звідси й піддатливість кон­центрованому сторонньому впливу, й недовіра до смислу буденних подій та до "звичайних, пересічних людей".

58. Відчуження: способи його філософського осмислення і шляхи подолання.

Ні буття, ні посідання не є для людини чимось зовнішнім, необов'язковим. Але ці модуси людського буття не однакові у смисловому відношенні. Якщо буття є дійсним виявом людської достотності, то посідання являє собою лишень уявну, позірну залученість людини до світу, ілюзорний спосіб її самопосвідчення. Якщо ж людина живе згідно з принципом "мати", то вона сама для себе стає чимось неістотним. Свідченням достотності буття для неї стає її стверджувальна експансія в світі — наполегливе розширення себе як певного смислового осереддя. Впродовж багатьох сторіч більшість людей була реально відлучена від маєтності, від влади, від надбань високої культури. Карл Маркс позначив такий стан людського буття поняттям "відчуження". Його постійно діючою умовою він вважав приватну власність. Причому потерпають від неї й самі власники, й ті, хто власності позбавлений. Це дві однобічності єдиного життєвого процесу. Й оскільки це однобічності, результати деформації людського буття, то вони однаково є формами вияву "негативно людського". Це егоїзм — і заздрість, насолода — і страждання, корисливий визиск — і непосильна праця тощо. Щоб повернути людське буття до стану достотності, слід відновити його цілісність, подолати відчуженість. Людські здатності, ладні породжувати, підтримувати й відновлювати достатність людського буття, не є якимись випадковими одна щодо одної. Відчувається їхня смислова спорідненість. Усі вони — вияви людської відкритості; всі означають різні способи руху людини в смисловому континуумі; всі засвідчують необхідність для людини й можливість для неї постійно перевершувати себе. Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття "відчуження" сутності людини має сенс за умови визнання певної незмінної сутності, "істинної природи" людини, яка викривляється певним " неістинним" суспільством. Іншими словами, поняття "відчуження" має сенс за антропологічної інтерпретації людини

59. Проблема сенсу життя і способи його філософського осмислення.

У категорії “смисл життя” відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Потреба в сенсі — це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе.  Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. Вищою цінністю життя стародавні філософи вважали природу, але не ту природу, що оточує нас, не природне середовище, а істинну природу — споконвічний закон бутя. Людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. У суб'єктивному сенсі - суб'єктивна насолода, радість, щастя - також не дарує сенсу, тому що навіть найбільш щасливе життя отруєне мукою питання «навіщо?» і не має сенсу в самому собі.. Вже наслідок того, що життя - це природію-історичпий факт, воно самоцішю само по собі і тим самим має сенс., сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати.

60. Природа – людина – суспільство: філософські аспекти взаємодії.

Поняття «природа» багатозначне. В широкому значенні під природою розуміють весь об'єктивно існуючий матеріальний світ.Проте люди взаємодіютьлише з незначною частиною природи — середовищем життєдіяльності, яке називають природним. Об'єктивні ідеалісти ігнорують зв'язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб'єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексами людських відчуттів.Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим, вирішальним фактором еволюції людства.Матеріалісти усіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство З кількісного боку суспільство визначається його чисельністю, а з якісного — характером стосунків між людьми. Суспільство — це сукупність людей, пов'язаних стійкими зв'язками. Природа і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка (як і інші) підпорядковується дії законів діалектики. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії.  У системі "суспільство — природа" природа є колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування. Проте в системі «природа — суспільство» вирішальним фактором є суспільство. Напрями впливу його на природу:а) розширення меж освоєння космосу — використання нових регіонів земної поверхні, світового океану, польоти в космос;б) проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомих раніше властивостей і законів природи;в) інтенсифікація використання природних ресурсів;г) посилення впливу суспільства на структуру навколиш нього середовища — зміна біосфери, енергетичного і теплового балансу, втручання в біологічні й фізичні процеси тощо.Результати впливу людини на природу на сучасному етапі розвитку проявляються в наслідках науково-технічної революції (НТР).

61. Філософське розуміння суспільства

Суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. В широкому розумінні - якісно відмінне від природи надскладне багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас - органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. У вузькому розумінні - діахронічне чи синхронічно фіксований момент такого організму; спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей; корелят держави "Суспільство - найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни". Умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об'єднання можна було назвати суспільством: "(а) певна територія; (б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г)"політична" незалежність". Три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:- праця (специфічно людська доцільна діяльність);- спілкування (колективний характер діяльності і життя);- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності). Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття "суспільство" пов'язане з інформаційною революцією, з новим баченням світу. В розумінні поняття "суспільство" потрібно виділяти два аспекти, два виміри - індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство - це самі люди в їх суспільних відносинах. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції.

62. Суспільство як цілісна система.

Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичйно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює 'їхній органічний взаємозв'язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми. Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією "спосіб життя", що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.
Поняття суспільства доцільно розглядати не як конгломерат сукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей по приведенню природи і власного життя у відповідність до своїх потреб . Існують два підходи до розуміння суспільства - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії.. Ідеалістичний - вважатьи першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв'язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму.

63. Історичність буття суспільства.

Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й ду­ховні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє. Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність. З першого погляду, історичність людського буття не ви­кликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації "ось тепер". Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність. Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить "клітинку" історичность. За висловом Хайдеггера, в події буття збувається. Сама ж подія відбу­вається. Дослухаємося до самого слова: "від-був-а-ється". Ми вже знаємо, що мова - то особливий шар буття, й через те в ній саме буття промовляє до нас. А у слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднуються історичне й те, що слідом за Хайдеггером почали називати" повсякденним.

64. Проблема прогресу та сенсу історії.

Суспільний розвиток багатоплановий, хоча як доводить всесвітньо-історичний досвід людства, прогресивка тенденція все ще залишається домінуючою. Для XVIII ст. затвердилась конц­епція примітивного еволюціоналізму (Ламарк, Сент-Ілер, фран­цузькі просвітителі) характерним було метафізичне однобоке розуміння прогресу як лише поступальності. Якщо концепція кругообігу помічає в розвитку лише циклічність, то тут навпаки все багатство і різноманітність соціальних процесів зводиться до поступальності. Концепція прямолінійного і прогресу залишивши поза увагою роль повторюваності у розвитку суспільства. У наш час поширилось песимістичне світовідчуття, а на теоретичної свідомості сформувалися в концепцію соціальної деградації і суспільного регресу. У цілому простежується глибока залежність сприйняття спрямованості історичного процесу від духовного клімату епохи. В античному суспільстві переважала ідея кругообігу, світогляд античної людини антиісторичний, і в цьому найбільше відчуття зв'язок її з міфологією. Християнство висунуло ідею руху до більш досконалого світу, до реалізації божественно встановленої мети. Саме тому світогляд середньовічної людини аскетичний, бо на перше місце висувається завдання здобути духовні цінності, знайти власний порятунок, Тому для феодальної доби була характерною не ідея кола або поступу в перед, а ідея "перетворення" тобто прагнення до якісної зміни внутрішнього світу ; людини, яка дає змогу краще усвідомити божественне признання людини і справжній сенс життя. Епоха відродження і особливо ХУШ-ХІХ ст. затверджує прогресистське розуміння історії прогресивна лінія розвитку набуває вигляду реалізації мети не божественної, а природної, яка необхідна в житті суспільства. Тому світогляд нав­коло часу переважно реалістичний а отже і антроцентричний бо за субстанцію суспільства вважають самодостатню монаду індивіда, замкнену на власних цілях і інтересах. Світогляд сучасної людини тому переважно еклетичиий, бо загрозою загальної загибелі здійснюється інтенсив­ний пошук об'єднуваного принципу, який би допоміг би обґрунтувати ідею виживання. Аналізуючи всесвітню історію можна констатувати, що для минулого часу при всій різноманітності тенденцій соціального розвитку в ньому безумовно мала місце лінія прогресу.

Проблема спрямованості і сенсу історії – суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створена людиною і має для неї значущість, цілісність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історій. Історія набуває певного сенсу , коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історій завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму  часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід  в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми – проблеми історичного прогресу. Ідея прогресу була пануючою протягом ХVІІІ-ХІХ ст.. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини. Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обґрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу типу суспільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку способу виробництва. К.Марксом був запропонований об’єктивний критерій історичного розвитку – рівень розвитку продуктивності сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з ним головним, економічним показником, визнавався і інший – гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі в соціальній системі, у можливостях, які відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.