Некласична парадигма сучасної науки.

Наука є динамічним процесом, вона знаходиться в постійному розвитку, причому розвиток науки не є лише накопиченням, еволюційним зростанням позитивних результатів. Час від часу в науці відбуваються певні кризи, періоди кардинального перегляду і перебудови теорій. Так, американський вчений Т. Кун у своєму відомому творі «Структура наукових революцій» розглядає процес наукового розвитку як стрибкоподібний, революційний процес зміни наукових парадигм. Наукова парадигма - найвища форма ор­ганізації наукового знання, певна модель розвитку науки, сукупність її осно­вних принципів, єдиний стиль мислення, єдиний концептуальний підхід до розуміння проблем, способів їх постановки та вирішення.

У певний період історичного часу утверджується певна наукова пара­дигма і розвиток науки відбувається в її рамках (це період так званої «нор­мальної науки» коли йде накопичення позитивних наукових результатів). Але цей спокійний період колись закінчується, стара парадигма як узвичає­ний стиль мислення зазнає кризи своїх основних принципів, виникає ситуа­ція хаосу, і здійснюється перехід до іншої парадигми. Потім знову настає період «нормальної науки» і так далі. Такі цикли притаманні не тільки окре­мим галузям, але й науці загалом.

Вирізняють три основні історичні парадигми науки: класичну (XVII-XIX ст.), некласичну (до 80-х рр. XX ст.) і постнекласичну (кінця XX - поч. XXI ст.).

Некласична наука виникає на межі ХІХ-ХХ ст. в період, коли во­на переживає революційні зміни, пов'язані з кризою всіх традиційних, уста­лених наукових уявлень. Відбувається низка нових відкриттів, насамперед, у фізиці і математиці (виявлення Максвеллом електромагнітного поля, від­криття явища радіоактивності, створення теорії відносності Ейнштейном, відкриття квантових явищ і формулювання принципів квантової фізики Планком, Бором, Гейзенбергом, побудова неевклідової геометрії Лобачевським і Ріманом тощо). Внаслідок цього змінюється наукова картина світу.

Предметом дослідження стають переважно процеси, а не застиглі яви­ща. Замість ньютонівських однозначних і «точних» (динамічних) закономір­ностей та строго механічної причинності утверджується принцип невизначе­ності, імовірності, домінанта статистичних закономірностей у світі. Відбувається швидка формалізація і математизація наукового знання, що призводить до змін в уявленні про предмет пізнання. Пізнання розумієть­ся найчастіше не як відображення об'єктивної реальності, а як уявне конс­труювання певної моделі реальності та її аналіз.

Сцієнтизм залишається домінуючою позицією щодо оцінки науки, пріо­ритет відводиться математичному і природознавчому знанню, але виникають уявлення про відмінність методів «наук про природу» і «наук про дух». Не­класична наука відмовляється від настанови класичного періоду щодо «очищення» наукового знання від всього «суб'єктивно-людського» і звертає увагу на велику роль суб'єктивного фактора. Наприклад, у фізиці виявля­ється принципова неможливість суто об'єктивного спостереження явищ мік­росвіту, позиція «спостерігача» вносить корективи в картину мікросвіту, уникнути яких неможливо. Наука поступово усвідомлює роль людських цін­ностей у пізнавальному процесі.

Некласична наука ще залишається на ґрунті класичних уявлень про пріоритет всього універсально-загального над особливим, частковим, оди­ничним. Вона теж прагне побудувати єдину наукову картину світу, переко­нана в єдності наукових ідеалів і норм. Розвиток науки уявляється тут як єдиний, лінійний, монологічний процес, спрямований на досягнення загаль­ноприйнятого знання, на утвердження однодумства і консенсусу вчених. І в класичний, і в некласичний період наука усвідомлювала себе часткою єди­ної культури і великих фундаментальних ідей, які служать універсальному проекту майбутнього всього людства.